–Дозарядитися їду. Ще не всю дозу отримав. Відчуваю, чогось бракує, – сумно жартують між собою ліквідатори аварії на ЧАЕС.
Пізно ввечері 18 квітня вони, з’їхавшись із різних районів Полтавщини, збираються на автовокзалі в обласному центрі. Чекають автобуса, який через 30 років після тоді неусвідомленого кошмару наяву – боротьби з “мирним атомом” поверне їх на спустіле, частково змертвіле, але досі небезпечне поле бою. Поверне, щоб знову провести дорогами, де знають чи не кожен поворот, доправити до місця, якому віддали молодецьке здоров’я, а деякі їхні друзі й побратими по службі уже й життя. На автовокзалі чоловіки тиснуть один одному руки, по-братськи обіймаються, посміхаються, та навряд чи хтось із них їде по інший бік прокладеної ними ж “колючки” зі спокійною душею…
Три десятиліття по тому
До вибуху реактора на територіях, які ось уже понад чверть століття лишаються пусткою, мешкало до 130 тисяч осіб. Нині зона відчуження – територія майже без людей. Майже, бо у 30-кілометровій зоні працюють 10 тисяч змінних робочих, мешкають 47 самоселів, середній вік яких 75 років, і постійно навідуються туристи. За словами керівника групи координації заходів цивільного захисту, який супроводжував одну з частин полтавської делегації зоною відчуження, Миколи Орлова, у середньому в рік туристів у цих краях буває понад 20 тисяч, а це по 55 відвідувачів щодня. Крім того, в 30-кілометровій зоні функціонують 67 підприємств, на яких і працюють 10 тисяч робітників.
Основне підприємство – колишня атомна електростанція ДСП “ЧАЕС”. Також функціонують Центр поводження з радіоактивними відходами, ДСП “Північна пуща”, що здійснює роботи із забезпечення належного стану лісових масивів у зоні відчуження, ДП “Екоцентр”, що споруджує і монтує конфайнмент (укриття над 4-м енергоблоком), інші підприємства. За державним замовленням “Північна пуща” здійснює санітарну вирубку лісу – беріз, дубів, сосен, вільх. Реалізує матеріали для використання для рудничної стійки (лісоматеріали для кріплення гірничих виробок). Микола Орлов запевняє, що встановлені норми ліс проходить. Говорить, щіо з         10-кілометрової зони дерева не вирубують. Хоча й не виключає незаконної вирубки. Тож чорнобильська територія не пустує. Тут і дороги ремонтують.
– Мабуть, до 1 травня готуються, – жартують ліквідатори.
На площах зони відчуження є зайці, вовки, лисиці, коні Пржевальського. Навіть ведмеді, кажуть, із Білорусі навідуються. Нині активізувалися змії, почувши тепло. Птахи теж є. Хоча, наприклад, у Прип’яті їх годі й шукати, бо немає людей… А в Чорнобилі пернаті оселяються.
Два міста

Місто Прип’ять. 2016 рік.

У Чорнобилі проживають до 30 самоселів. Мешкають майже 3 тисячі змінних працівників. До вибуху місто населяли 14 тисяч осіб. Тут чисто й охайно. Тільки постійним нагадуванням про катастрофу в центрі Чорнобиля є покинуті, зарослі й напіврозвалені хати. На балконах багатоповерхівок де-не-де стоять люди. Хоча більшість будинків глипає напіврозбитими вікнами й покошеними дверними рамами. Декомунізація, мабуть, сюди не дістанеться – рухаємося містом по вулиці Кірова.
Прип’ять, кажуть ліквідатори, вельми поросла чагарниками, відколи полтавці побували там на 25-ту річницю Чорнобильської трагедії. Але у місті-привиді досі весною квітують поодинокі вишні, груші, терен.
Микола Орлов розповідає, що Прип’ять мала неабиякий потенціал – басейн, готель, палац дозвілля, універмаг. Середній вік мешканців був 27 років. Середня заробітна платня – 700 карбованців. У 1986-му у Прип’яті мешкали 58 тисяч людей. У торговій мережі містяни могли придбати навіть шуби з блакитної норки. Таких пропонували аж 7. Одна коштувала         7 тисяч карбованців.
– У Прип’ять ми першочергово приїхали на розвідку, щоб оцінити й порахувати, скільки нам було потрібно матеріалів для роботи тут. Місто було чудове, дуже гарне. Чисте, зелене. Машини стояли біля під’їздів. Запам’яталася човнова станція. Тільки от людей уже не було. Вони виїхали. Натомість працювали медики, ліквідатори. Через 30 років не впізнаю Прип’яті. Шкода такого міста, – ділиться роздумами ліквідатор аварії на ЧАЕС полтавець Микола Солод.
Біля реактора
Один із етапів поїздки – перебування на території ЧАЕС. Праворуч від енергоблоків – канал для охолодження реакторів. Стоячи на містку через нього, туристи вкидають у воду хліб для сомів. Риба охоче збирається на це частування. Ліворуч від містка – монумент Прометеєві. Біля нього – стіна пам’яті тим, хто поліг у боротьбі з “мирним атомом”. Фотографуються на згадку біля титана ліквідатори із Чутового Сергій Мірошніченко й Анатолій Задора.
– Моторошно згадувати той час, – каже Серій Мірошніченко.
У кінці серпня 1986-го він 11 днів разом з іншими ліквідаторами працював на реакторі й один день здійснював дезактивацію даху. Каже, запам’ятався тоді лозунг: “Запустимо  3-й реактор до 7 листопада”. Розповідає, що японська техніка не витримувала радіації, то її від стін реактора відтягували БРДМами чи БМП.
– Мимоволі думаєш, до чого призвела та трагедія. Скільки згубила доль. Скільки товаришів уже загинули, – додає Сергій Мірошніченко.
Окремий ремонтно-відновлювальний батальйон хімічного захисту, в якому перебував Анатолій Задора, на початку травня 1986-го розташувався у селі Ораному Іванківського району, яке входить до 30-кілометрової зони. Дезактивували приміщення, градуювали дозиметричні прилади, виготовляли в польових умовах поліетиленові мішки для захоронення спецодягу, в якому працювали ліквідатори. 100 діб 220 бійців батальйону перебували в зоні відчуження.
– Дуже хотів знову сюди приїхати, – говорить Анатолій Задора.
Під’їжджаємо до 4-го енергоблоку. Справа сріблястим шаром виграє на сонці кремезна конструкція для накриття енергоблоку. Її називають конфайнмент, а в народі – саркофаг-2. Заввишки “укриття” 115 метрів, завдовжки – 150 метрів, завширшки – 257. Важить 29 тисяч тонн. Микола Орлов інформує, що уже 1,5 мільярда євро, надані Європейським банком реконструкції і розвитку, освоїли. Скільки ще потрібно на добудову, не розголошують. Але відомо, що утримання арки буде вельми коштовним – 50 – 70 мільйонів доларів на рік. Активний етап будівництва розпочався у 2011-му. До кінця поточного року планують завершити.
Зустріч через роки

Полтавська делегація під час освячення ікони “Чорнобильський Спас”.

Лубенчанин Микола Чудак і котелевець Євген Зуб познайомилися 1987 року, коли приїхали у складі пожежної охорони ліквідовувати аварію на ЧАЕС. Були старшими інспекторами бригад, займалися профілактичною роботою з охорони станції, забезпечували її протипожежну безпеку, зокрема третього й четвертого реакторів. Працювали по 7 – 8 годин.
– Виконували покладений на нас обов’язок. Ніхто не думав про небезпеку чи про пільги. Займалися своєю роботою, – каже Микола Чудак.
– Усі працювали разом. Ніхто не втікав чи ухилявся, – додає Євген Зуб.
Кілька років після роботи в зоні відчуження чоловіки підтримували зв’язки, як самі говорять, поки погони носили, а потім спілкування припинили. Через 20 років вони зустрілися на чорнобильській землі.
– Спочатку пройшли один повз одного, не впізнали, – посміхається Євген Зуб.
– А я дивлюся й думаю: знайоме обличчя. Потім уже Женя до мене підійшов, і ми розговорилися, – каже Микола Чудак.
На запитання, що відчувають, приїхавши через 30 років у зону відчуження, Микола Дмитрович відказує, що мов повернувся в молодість. Згадується робота, поїздки. Відтоді, ділиться спостереженнями, нічого не змінилося – Чорнобиль, як і завжди, квітучий, зелений, чистий. І додає: охайніший, ніж Лубни. Євген Миколайович говорить, що згадують багатьох колег, товаришів, чимало з яких перетнули межу вічності.
– Багатьох уже немає, – зітхають співрозмовники.
Розповідають, що на місці пам’ятника ліквідаторам розміщувалася прохідна у вигляді невеликого павільйону. Сидів черговий. Нині її перенесли, хоч і недалеко, бо пожежна частина залишилася на тому ж місці.
Уже дорогою додому дізнаюся, що Євген Зуб зустрів ще одного товариша, побратима по службі, інспектора пожежної охорони, полтавця Євгена Гончара. Із ним не бачилися 26 років. І хоч у чорнобильській зоні працювали у різні роки, проте робили спільну справу – рятували світ і виконували роботу, як обоє звикли, – по совісті.
До розмови долучається сусід Євгена Гончара в автобусі ліквідатор аварії на ЧАЕС із Мачух Валерій Бондаренко. У 1987 році він з іншими ліквідаторами пиляли “рудий ліс” неподалік Прип’яті. Хто сумнівався в безпечності завдання, чули у відповідь: “Уже ж рік минув. Не переймайтеся, радіації нема”. Під час роботи дерло у горлі, відчувався присмак металу. Респіратори захищали хіба від пилюки, та й то чоловіки їх не носили, бо стояла спека, було й так важко дихати. Робітники спилювали верхівки сосен і закопували в землю. Куди потім відвозили стовбури, працівники не знали. Їм відказували, що на утилізацію, але самого процесу ніхто не бачив.
Валерій Бондаренко згадує, що додому повернувся блідим. І це влітку, коли упродовж кількох годин на городі чи біля річки можна було миттєво засмагнути. Отримували робітники й ураження легенів: симптоми, мов у пневмонії, а після двох-трьох днів відпочинку вони зникали. Ліквідатор говорить, що робота у “рудому лісі” негативно позначилася на гостроті зору. У шапку одного разу впали три голки з радіоактивної сосни. Він їх не помітив. Коли проходив перевірку, прилад запищав. Доки виявили причину, уражені голки встигли “подіяти” на зір.
Кому – війна, а кому…
Погоня за наживою і байдужість до проблеми й наслідків Чорнобильської трагедії, здається, не зникнуть ніколи. Перша дозволяє продавати радіоактивну техніку, сировину. Друга – зневажати подвиг кожного ліквідатора, який ризикував життям у протистоянні з невидимим ворогом. І за  30  років  мало  що  змінилося.
– Їдемо 30-кілометровою зоною ставити “колючку”. Назустріч – дід на возі, в який запряжена корова. Позаду сивочолого повна гарба грибів. Ми запитуємо: “А що це ви везете?” У відповідь: “А що? Я одному синові квартиру купив. Тепер збираюся й іншому”, – відтворює “картинку з натури” ліквідатор аварії на ЧАЕС із Шишацького району Василь Дмитерко.
Із 1 червня 1986 року він приїхав у зону відчуження. Полк, в якому служив, обгороджував “колючкою” 30-кілометрову зону. Тоді їх обнадіяли: “Чим оперативніше виконаєте завдання, тим швидше повернетесь додому”. Працювали по 18 годин. За 1,5 місяця огорожу звели. Та після завершення роботи обіцяного не отримали: “Лишаєтеся на півроку”. Після “колючки” проводили дезактивацію сіл, їздили на реактор, прочищали просіки, забивали колодязі, щоб люди не набирали води. Виконували завдання до 3 вересня. Тоді прийшов наказ залишитися хімвійськам. Іншим – на “дембель”.
– Навіщо ту “колючку” ставили, якщо вона все одно не врятувала від мародерства. Доки стояли солдати, все було добре. Згодом з’явилися охочі привласнити чуже. А скільки розграбували похованої в могильниках техніки! – додає Василь Дмитерко.
– У 1987 році вже почалося мародерство, як тільки вивели “партизанів”, – пояснює ліквідатор аварії на ЧАЕС із Шишацького району Віктор Скік. – Хоча могильники почали розграбовувати не відразу. Вони охоронялися. Крім того, там була висока радіація.
– Цікаво, де подівся вертоліт, який стояв на злітній смузі. П’ять років тому, коли ми приїздили сюди на 25-ту річницю аварії, він ще був. Нині зник. Ходили чутки, що інший захоронений вертоліт також викопали, – говорить Василь Дмитерко.
Окрім мародерства, є інша не менш важлива проблема – неповага до ліквідаторів з боку чиновницького апарату. Болю додають не лише зароблені в чорнобильській зоні хвороби, а й вельми відчутне зменшення державної підтримки.
– Ми працювали тоді по 18 годин, а нині у документації нам вказують по 5–6, суботу й неділю проставляють вихідними. Я просив пояснити, що, на думку тих, хто вирішив провести такий “перерахунок”, ми робили в ті дні, коли насправді виконували поставлені завдання без вихідних. Замість         30-кілометрової зони вказують нульову, – обурюється Василь Дмитерко.
– У червні у документах у нас “повипадали” дні. Немов ми з дивізії кудись поділися, а потім раптово повернулися, – уточнює Віктор Скік.
– Оце таке ставлення держави до нас. Ми захистили Батьківщину, Європу і світ, а тепер стали “використаним матеріалом”, – з гіркотою в голосі додає Василь Дмитерко.
“Чорнобильський Спас”
У Чорнобилі біля монумента ліквідаторам аварії на ЧАЕС, що поруч із пожежною частиною, архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір освятив ікону “Чорнобильський Спас”. Образ створений з ініціативи ліквідатора Чорнобильської аварії, керівника Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського Свято-Успенського кафедрального собору Сергія Козлова. Ікона “споруджена стараннями та коштом полтавських ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС…” 26 квітня її передадуть на постійне зберігання до Свято-Успенського кафедрального собору Полтави.
Працювали над образом упродовж 10 місяців. Ім’я іконописця поки що не розголошують. Також до образа виготовлений кіот (короб із рамою, в якому під склом зберігатиметься робота). За словами Сергія Козлова, вже є охочі отримати копійні ікони. Зокрема таке бажання висловили гадячани.
Ікона написана в стилі українського бароко ХVIII століття. На образі зображені Спаситель, Пресвята Богородиця й Архістратиг Михаїл. Богородиця – заступниця роду людського, Спаситель – Син Божий, який прийшов дарувати людям життя, Архістратиг Михаїл – покровитель воїнства, всіх, хто бореться зі злом в ім’я добра. Посередині образа зображена чорнобильська сосна – дерево у вигляді хреста, що росло в зоні відчуження. Нині воно зберігається в одному з місцевих сіл. Праворуч із сосною – ліквідатори аварії на ЧАЕС. Зліва – ті, хто відійшов у вічність. Божі янголи над усіма. Вони оберігають живих і тих, хто полинув у засвіти. З лівого боку земля випалена, а справа вже проростає травичка і відроджується життя. Ще одна деталь ікони – зірка, що падає на чорнобильський реактор.
– Ви зробили подвиг, захищаючи людство від наслідків цієї страшної, світового масштабу трагедії. Бог вас цінує і винагородить за подвиг, – звернувся до ліквідаторів владика Федір.
– Працівники чорнобильської зони сказали, що такої численної делегації тут ще не було. Дякую всім, хто приїхав. Нехай сьогоднішній день запам’ятається. І як би нам складно не було, як би важко не доводилося боротися з чиновниками за свої права, але ми зібралися, ми єдині. На 30-ту річницю аварії на ЧАЕС ми тут разом, – підкреслив голова обласної громадської організації “Союз Чорнобиль” Віктор Шкурпела.
Владика Федір вручив ліквідаторам аварії на ЧАЕС церковні подяки і патріарші нагороди.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”