Про аварію на Чорнобильській АЕС написано немало – тисячі публікацій та фахових досліджень, у тому числі на Полтавщині. За цією тематикою знято вже сотні популяризаційних та наукових фільмів, численні телевізійні сюжети. Здавалося б, джерельна база для суспільства є вже цілком достатньою, але і сьогодні ця тема “кровоточить”, привертає до себе увагу як дослідників, так і пересічних громадян, особливо молоді. Привертає увагу передовсім масштабами трагедії, людськими долями і… недомовленістю. Крім того, упродовж останніх десятиліть не дозволяє владі “приспати” цю тему й активна позиція громадських організацій “Союз Чорнобиль” (голова – Віктор Шкурпела), “Фонд інвалідів Чорнобиля” (голова – Микола Дибін), які сьогодні фактично представлені у кожному районі нашої області.
Серед низки запланованих обласних заходів до 30-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС – підготовка і видання Центром дослідження історії Полтавщини (директор – Олександр Білоусько) грунтовної книги “Чорнобиль-30. Книга слави і пам’яті. Полтавська область”, у якій буде систематизовано усю доступну регіональну інформацію за цією тематикою та, найголовніше, віддано шану тим, хто став на боротьбу з невидимим ворогом. Тож представимо читачам “Зорі Полтавщини” окремі сторінки підготовленого до друку видання.
У результаті найбільшої за історію атомної енергетики аварії 26 квітня 1986 року на 4-му блоці ЧАЕС було повністю зруйновано активну зону реактора та пошкоджено більшість несучих конструкцій реакторної частини енергоблоку, знищено бар’єри та системи безпеки, які захищали довкілля від радіонуклідів. Тож комплекс заходів із ліквідації наслідків аварії охоплював роботи з дезактивації, відселення із забруднених територій, медичних обстежень тощо. Щоб зрозуміти масштаби аварії, нагадаємо такі загальновідомі дані. Внаслідок забруднення радіонуклідами значної території в Україні було виділено три основні зони: зона відчуження (площа 982 кв. км; м. Прип’ять, 15 населених пунктів, 4627 дворів, 4 колгоспи, 9 промислових об’єктів, 11 навчальних закладів, проживало 62 852 чол.); зона відселення (площа 3320 кв. км, 23 населених пункти, 9969 дворів, 5 колгоспів і радгоспів, 8 промислових об’єктів, 27 навчальних закладів, проживало 33 562 чол.); зона жорсткого контролю (площа 1500 кв. км; м. Прип’ять, 86 населених пунктів, 29 754 двори, 2 колгоспи, 16 промислових об’єктів, 44 навчальних заклади, проживало 46 200 чол.).
За офіційними відомостями, близько 200 000 працівників (відомих як “ліквідатори”) МВС, пожежних служб, військовослужбовців, мобілізованих “добровольців” були залучені до стримування і ліквідації наслідків аварії. Пізніше кількість цих людей, зареєстрованих як ліквідатори, збільшилася до 600 000 – 800 000, хоча, на думку фахівців, багато хто із занесених у списки одержали вже незначні дози опромінення.
Кілька тисяч полтавців перебувало у зоні відчуження упродовж 1986–1987 років (основні роботи були завершені у грудні 1986-го). Зрозуміло, що через закритість теми точну кількість ліквідаторів у період активних ліквідаційних робіт підрахувати надзвичайно складно. Інформація про аварію, особливо у другій половині 1980-х, або замовчувалася, або надавалася ЗМІ для населення дозовано. (Приміром, перші публікації про смерть краян-чорнобильців у місцевих ЗМІ були датовані лише 1991 роком). Проте за доступними джерелами станом на 1 січня 2011 року кількість учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в цілому в Україні складала 255 862 чол., з них кількість ліквідаторів – мешканців Полтавської області – 11 966 чол. (кількість ліквідаторів
І категорії – 2 391, ліквідаторів ІІ категорії – 8 733, ліквідаторів ІІІ категорії – 842). За статистичними показниками, Полтавська область у цій площині поступалася лише так званим областям-гігантам: Дніпропетровській (15 096 чол.), Донецькій (15 825 чол.), Харківській (12 834 чол.), Київській (42 861 чол.) та
м. Києву (49 966 чол.). Тож наведена статистика вкотре підтверджує той факт, що тисячі полтавців брали активну участь у боротьбі з руйнівним атомом і перебували на передовій.
Зрозуміло, що органам влади, у тому числі місцевої, було відомо про аварію на ЧАЕС вже 26 квітня 1986 року. Джерела свідчать, що вище партійне керівництво чудово знало і про ті неподобства, які виявилися ще під час будівництва станції і після того, як вона стала до ладу в 1977 році. Попри це новітня сторінка Чорнобильської історії писалася знову ж таки із замовчуванням і брехнею. Тож нічого дивного не було у тому, що першим повідомило населення України про техногенну катастрофу на Чорнобильській АЕС радіо “Свобода”, і перші рекомендації, як поводити себе за умов підвищеної радіації, надало також саме це радіо.
Сьогодні оприлюднено значну кількість документів та спогадів про поведінку представників влади у перші дні після аварії на ЧАЕС. Один зі спогадів, які наводить доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, хотілося б процитувати: “… напередодні першотравневих свят мені довелося бути присутнім на зборах партійного, комсомольського і профспілкового активу Київського університету. Відбулося це дійство в палаці “Україна”. А університетська публіка завжди відрізнялася неформальними запитаннями до начальства, які до того ж можна було ставити у письмовій формі. Й ось летить до тодішнього першого секретаря Київського міського комітету Компартії України одна із записок. У ній запитання: “Як ви оцінюєте ситуацію у зв’язку з аварією на ЧАЕС?” Відповідь дослівно була такою: “Ну что вы все с этим Чернобылем. Тоже мне проблему нашли. Вот вопрос продавать или не продавать водку на майские праздники – вот это проблема! Не знаем пока, как тут быть”. З такої відповіді можна зрозуміти, що горбачовська антиалкогольна кампанія тоді становила головну проблему для партійного керівництва, яке 1 травня 1986 року за умов підвищеної радіації все-таки вивело людей на традиційну демонстрацію.
Інший, досить цікавий, спогад щодо позиції уже полтавського партійного керівництва наводить глобинський журналіст Іван Сорокопуд. “Наступного дня [після аварії] черговий по райкому партії по телефону передав: ще увечері перший секретар обкому Компартії України Федір Трохимович Моргун проводить радіонараду, явка кореспондента-організатора районного радіомовлення обов’язкова. У ті роки обласні радіонаради проводилися при першій-ліпшій нагоді. Тож після невеликого коментаря про хід весняного комплексу польових робіт розкритикував відстаючі райони, кілька хвилин говорив про громадське тваринництво і аж тоді розповів полтавчанам гірку правду про аварію на Чорнобильській атомній станції. З того часу минуло немало років, але до цих пір пам’ятають учасники наради, з якою гіркотою і біллю в голосі розповідав Федір Трохимович про Чорнобильське лихо. Полтавчани, у тому числі глобинці, першими, саме від нього, почули правду про аварію на атомній станції:
– Шановні полтавчани! Напевне, ви всі вже чули від знайомих або із повідомлень закордонних радіостанцій, що біля Києва в ніч з п’ятниці на суботу, з 25 на 26 квітня, сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Імперіалістичні радіоголоси перебільшують трагедію, але там лихо трапилося велике. Атомна енергія, хоч і мирна, але небезпечна. Сьогодні, завтра в пресі з’являться повідомлення про це. Щойно я розмовляв з товаришами з Центрального Комітету Компартії України і Радянського Союзу. Вони ще не володіють всією інформацією про аварію, але знають, що вона несе з собою смерть, сльози і горе багатьох людей. Я закликаю вас, дорогі полтавчани, бути розсудливими, не піддаватися паніці, не вірити брехливим чуткам. На всякий випадок для потерпілих готуйте під житло приміщення, школи, лікарні для прийняття людей, які незабаром до нас прибудуть з районів, забруднених радіацією, створюйте резервні фонди для спорудження нових житлових будинків для переселенців. Наша допомога знадобиться і для ліквідації аварії на станції. Напевно, буде оголошена мобілізація військовослужбовців запасу для роботи в районі аварії. Сподіваюся, що ми, полтавчани, надамо братню допомогу нашим сусідам, створимо для них належні умови життя і праці”.
Тож лише на основі наведених та багатьох інших фактів можна робити певні висновки: як поводило себе у перші дні після аварії партійно-радянське керівництво у Москві, Києві, Полтаві чи інших містах. І, можливо, у Полтаві партійна номенклатура, попри дисципліну та субординацію, робила набагато більше, ніж номенклатурні працівники інших вищих органів влади.
У ту знакову суботню ніч 26 квітня 1986 року першими вступили у боротьбу з невидимим і незнаним досі лихом енергетики та вогнеборці. Не маючи достатньої інформації про небезпеку і, відповідно, належного захисту в боротьбі зі стихією, вони одержували надто велику дозу опромінення, інколи не сумісну із життям. Серед тих перших Героїв – і наш земляк, уродженець селища Новооріхівка Лубенського району, начальник електричного цеху з експлуатації Чорнобильської АЕС Олександр Григорович Лелеченко (1938–1986). Указом Президента України Віктора Ющенка від 21.04.2006 р. О. Г. Лелеченку присвоєно звання Героя України (посмертно).

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т.Г. Шевченка