Коротку бесіду з В’ячеславом Кригою ми мали в Полтаві. Тоді йому, старшому сержанту, бійцеві третього батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, вручали нагороду – нагрудний знак обласної ради “За вірність народу України”. А потім у Нових Санжарах більше спілкувалися про армійські будні. Розповідати бійцеві було про що – уже рік минув відтоді, відколи його мобілізували до війська…
– Бодай на прикладі свого підрозділу можеш зробити висновок, що обстановка у війську змінилась на краще? Бо на перших порах, тільки-но почалася війна на сході, годі було й говорити про належний порядок…
– Не можу говорити про Збройні сили загалом, але переконаний, що і порядок, і боєздатність значною мірою залежать від совісті командування – від старшини і комвзводу до комбрига. У нас командири на місці. Як приклад у першу чергу поставив би старшого лейтенанта, заступника комбата з озброєння. Він пройшов гарячі точки, має два важких поранення, та не втратив бойового духу і, головне, людяності.
– А держава нарешті повернулася лицем до армії?
– Повернулась, та не зовсім. Хіба то діло, що ремонтом техніки у військових частинах займаються здебільшого волонтери? Із запчастинами – справжня біда: скільки разів командири не направляють рапорти на потребу в запчастинах, та частіше волонтери проявляють оперативність. Озброєння, м’яко кажучи, застаріле. Крупнокаліберну техніку велено відвести, а та, що зараз у розпорядженні, така, що може слугувати більше вогневою точкою і практично не годиться для пересування. У високих столичних кабінетах заявляють, що налагоджено випуск нового сучасного озброєння. Але ми його і в очі не бачили. Місце нової техніки – там, де передова, де окопи, щоб хлопці не на подарованій волонтерами пристосованій техніці їздили. Не маю наміру ганьбити когось, та з таким озброєнням, як у нас, далеко не заїдеш.
– А як із речовим, продовольчим забезпеченням?
– Тут порядку більше. В перший же день, коли прибули в зону проведення АТО, всім видали бронежилети, кевларові шоломи. Проблем з обмундируванням, з продуктами немає. На рівні й медичне обслуговування. Запаси ліків є. Пригадую, як кілька чоловік захворіли грипом – одразу їх ізолювали, щоб не допустити епідемії. Не дай Боже тяжке поранення – першу допомогу нададуть на місці, а години через чотири санітарним гелікоптером бійця відправлять у Дніпропетровськ, до шпиталю.
– На передовій ти вже одинадцять місяців. Зараз відносно спокійно, менше гатять?
– Перемир’я відчули хіба що торік в останній декаді серпня та на початку вересня. Жартували: “сепари” змилостивились і дали можливість День Незалежності відзначити та дітей до школи випровадити. День на день не схожий, але рідко коли обходиться без обстрілів.
– У вашому підрозділі є представники з різних регіонів України. Всі вони – патріоти?
– Може, сприймете за самопохвалу, але скажу: я отримав повістку і пішов, навіть не задумуючись над тим, чи є можливість “відкосити”. І таких, як я, багато. Але чимало й “аватарів”. Ми ще синіми людьми їх називаємо. Це ті, що ні дня без спиртного не можуть прожити. На них ніякої надії, від таких чого завгодно можна чекати. В тих “аватарів” відсутнє почуття самозбереження, словом – ходячі мішені. Й вони нерідко стають “двохсотими”, “трьохсотими”. Пораненого треба рятувати? Треба! І ця місія випадає достойним хлопцям. Тож і вони можуть постраждати. Як на мене, то коли б у війську було більше синів і зятів нардепів, урядовців і різних чиновників, то “аватарів” й не кликали б воювати. Користі з них – ніякої!
– Страшно, коли триває обстріл?
– Спершу всі боялися, навіть командири. Та поступово набувається рефлекс самозбереження. Чути свист – значить, за лічені секунди чекай вибуху. За ці миттєвості треба блискавично зорієнтуватися і знайти “нору”.
– А “сто грамів” для хоробрості?
– Якби всі щодня “остограмлювались”, то допилися б до ручки і нікому було б воювати. На щастя, у нас переважають ті, хто або взагалі веде тверезий спосіб життя, або знає міру.
– Звідки ви отримуєте інформацію про обстановку на фронті й в Україні взагалі?
– Більш-менш об’єктивна інформація – на каналі “1+1”. Але щоб його “впіймати”, треба мати дуже потужну антену і встановлювати її якомога вище. Ми скинулися, щоб купити модем, дивитися новини. Порівняно недавно почав працювати наш канал “Донбас”. Люди, які опинилися на захопленій ворогом території, буквально зомбовані проросійськими ЗМІ. Подивишся, послухаєш, почитаєш – ми, а не вони, затіяли війну, ми – фашисти й головорізи, убиваємо, перетворюємо на руїни міста і села. Справді, немає межі підлій фантазії, а багато ж таких, що вірять тим побрехенькам.
– На завершення – запитання, на яке нелегко відповісти. Яким буде Донбас років через двадцять?
– Справді, важко визначитись. Але віриться, що населення, яке зараз під крилом так званих “ДНР” і “ЛНР”, усвідомить, на чиєму повідку пішли, яку дорогу для себе вибрали і чи дуже потрібні вони кремлівським вельможам.

Петро Жаботинський
Журналіст