Саме захопився Гоголем, особливо “Тарасом Бульбою”. До пізньої ночі сидів над книжкою, неспроможний одірватись від сторінок, що дихали повним суворої романтики життям запорозьких козаків.
Пишучи свого “Тараса…”, Гоголь і не підозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроці математики, коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою книжку та перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла Степановича:
– Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотів був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
– Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.
– Хороша повість, – схвалив він мій смак. – Але це не значить, що її треба читати під час уроку… Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодної думки не міг видобути із своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звів найпалкішого свого шанувальника! І тебе не мучить совість, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалісним “брехунцем” на худій потилиці?
– Сідай, – каже, так і не діждавшись відповіді, Павло Степанович.
Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.
– Незадовільно… Тобі незадовільно… – котиться шепіт по класу.
“Коли б я був запорожцем, – думаю в похмурому розпачі, – я б вам усім показав!..”
Діставши од мами чергового прочухана, я став обачливішим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пізньої ночі при лампі. А роздобув свічку та й запалював потай, сховавшись із головою під ковдру: в одній руці – свічка, у другій – книжка.
Читав отак кілька ночей, поки мама не заходилася коло прання.
– Господи! – жахнулася вона, вгледівши пропалену ковдру. – А це що таке?
Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла і недогарок свічки, прихований під подушкою…
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.
У малиновому жупані, в широких, як море, штанях, на баскому коні, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грізні вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в’юниться з-під смушевої шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка – срібний півмісяць – у правому вусі: трофей од самого кримського хана. В’їжджаю на широке шкільне подвір’я якраз під час великої перерви, серед остовпілої тиші прямую до ганку, на який вибігли усі вчителі на чолі з директором.
– Потримай, – кидаю недбало повід Ванькові.
І поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака, я зіскакую хвацько на землю: так із списом, мушкетом і шаблюкою підходжу до директора та й наказую йому провести мене по всіх класах – показати, як навчаються учні.
Директор передо мною – навшпиньках, учителі не знають, на яку й ступити, а учні їдять мене заздрісними очима. Я ж, дійшовши до п’ятого “Б”, де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послухати, як навчаються діти.
Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, і коли блідий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнів, показую списом на Олю:
– Ану поспитайте оту дівчину!
Оля, звичайно, не може сказати ні слова. Вона дивиться на мене і мало не плаче. Вона віддала б усе на світі, аби я простив їй оту зраду, простягнув їй руку. Але я добре засвоїв лицарський кодекс запорожців, що міняють жінок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострі шаблюки. Тож і вдаю, що мені байдужісінькі Олині сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю: “До побачення, діти!” – та й виходжу з класу.
А там сам директор шанобливо підводить коня, питає, коли я ще завітаю до них, куди збираюсь податися.
– Не знаю. Як повоюю Оттоманську імперію, так і заїду в гості. Тож готуйтесь до зустрічі, скликайте музиків, варіть мед-горілку, а я не забарюся!
Та – на коня, та й – бувайте здорові!..

(З автобіографічної повісті “Блакитна дитина”. Друкується зі скороченням).