Про участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Микола Іванович Залудяк  розповідав мало і неохоче. Як справжній солдат, який сповна зазнав лихоліть війни і не хотів навіть у думках відтворювати їх. Тим паче – важкими спогадами, душевним болем і втратами пригнічувати інших. Така толерантність дана не кожному, дана справжнім особистостям. Незалежно від посади, віку й освіти…
А повертаючись у катастрофічний 1986-й, варто зазначити, що тоді сорокап’ятирічному першому секретареві Кременчуцького міськкому партії Миколі Залудяку доводилося часто бувати у 30-кілометровій зоні. Й не просто навідуватися. Бувало, що й над зруйнованим четвертим реактором зависав у вертольоті (“гелікоптерів” і “гвинтокрилів” тоді ще не було), і в польових таборах разом із кременчужанами-ліквідаторами не один день проводив. Такі службові відрядження допомагали організувати якісну роботу в наддніпрянському місті, де зосереджувалися промислові гіганти, щоб забезпечити приборкувачів “мирного атому” засобами захисту. Зокрема броньованими КрАЗами, які доводилося модернізувати, щоб вони були продуктивними у роботі й безпечними в експлуатації.
Із тих пір минуло три десятиліття. Можливо, саме чорнобильське лихо наздогнало Миколу Івановича важкою хворобою. Доля відміряла йому неповних сімдесят. А нині,
2 квітня, 75-річний ювілей доводиться відзначати без ювіляра.
У цьому калейдоскопі круглих і надщерблених дат – життя людини в епоху тектонічних суспільно-політичних здвигів, техногенних катастроф, здобутків і розчарувань. Одне слово, у нашу епоху. Захопившись читанням літопису Самійла Величка, Микола Залудяк поділиться своїм мудро-болючим висновком-запитанням: “І чому воно в нашого народу так складається, що кожне покоління має пройти через важкі випробування?!” А й справді: чому?..
Він був першим – і за посадою, і за хронологією, і за лідерськими якостями: перший секретар, перший голова парламентського комітету з питань екології і захисту довкілля, перший і єдиний представник Президента України в Полтавській області, перший голова Полтавської облдержадміністрації і єдиний, хто пропрацював на цій посаді понад шість років, перший і єдиний голова обласної ради, якого обрали на загальних виборах у всьому краї. І знову – сіра мозаїка фактів, на фоні якої увиразнюється, яскравіє, аж неначе віє неповторними пахощами білий бузок коло хати. Однойменний вірш, написаний у співавторстві із Леонідом Вернигорою, – то спогад ранньої юності. Такі спогади у Миколи Івановича були барвистими, дотепними, докладними. Він розповідав, а слухач ніби бачив хату під солом’яною стріхою у подільському селі на Вінниччині, високі, майже двометрові кущі бузку, увінчані рясними білими квітами, нелукавих селян у постійних клопотах про хліб насущний. “Ота стежина в ріднім краї” згодом вивела на широку життєву дорогу, яка водила і в Казахстан на заробітки, бо треба ж було допомагати мамі виживати у колгоспному селі, і на службу в морській авіації Балтійського флоту, і по науку в Харківський автодорожній інститут, і в Кременчук – на роботу за призначенням. Були і стольний Київ, і Полтава, яку він категорично відмовлявся називати, вважати провінційною. “Поети народжуються в селі, а помирають у столиці”, – по-своєму інтерпретував і розвивав відомий вислів Микола Іванович. Коли архієпископа Полтавського і Кременчуцького, видатного духовного діяча світлої пам’яті владику Феодосія возвели у сан митрополита, Микола Іванович прокоментував подію так: “Це ж яка честь для Полтави, для області!” От саме честь, гідність він вважав найвагомішими ознаками непровінційності. Палкий футбольний уболівальник, він сприяв, щоб “Кремінь”, “Ворскла” вийшли у вищий дивізіон вітчизняного чемпіонату – честь для Кременчука, Полтави, області. “Україна, Полтавщина – не майданчик для накачування політичних м’язів”, – так декларував гідність державного мужа.
Роки становлення незалежності були позначені майже суцільною невизначеністю, помноженою на економічну кризу, галопуючу інфляцію. Які дороговкази? Де орієнтири? І в приватних бесідах, і в газетних чи телевізійних інтерв’ю Микола Іванович давав досить чіткі, здавалося б, досить прості відповіді на ці складні запитання: життєвий досвід, порядність, уміння слухати і чути людей. Прості лише на перший погляд, бо ж справжній життєвий досвід легким не буває. І так – продовжуючи цей логічний ряд, ключове слово у якому – справжній. Такі координати совісті й надихнули на поетичні рядки:
Простіть мене усі, кого люблю,
За те, що пам’ять не стриножу.
Кохання першого не розгублю,
Повік забуть його не зможу.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”