Того дня надворі вже котру годину поспіль не вщухала рясна злива з мокрим снігом. Та попри це на зустріч із засновниками Полтавського батальйону небайдужих (ПБН) прийшло стільки журналістів і просто охочих поспілкуватися з волонтерами, що в Духовно-культурний центр імені преподобного Паїсія Величковського (при Свято-Успенському кафедральному соборі УПЦ КП) довелося нести й нести додаткові стільці. Змоклим гостям з порога пропонували гарячий чай, але довго ніхто не наважувався брати його тут, у стінах храму, де вже два роки невтомно працюють, відмовляючи собі в перепочинку й будь-якому комфорті, задля того, щоб зігріти, підтримати, врятувати тисячі українських захисників на Донбасі.
Два роки єдності
Зустріч була присвячена підсумкам дворічної роботи найавторитетнішої в області й відомої в усій Україні волонтерської команди – Полтавського батальйону небайдужих. Серед об’єднаних навколо храму йому немає рівних на теренах усієї держави. Але на зустрічі про це скромно сказали лише між іншим, головне, на що були налаштовані волонтери, – це скрупульозний звіт за кожну пожертвувану полтавцями копійку.
Архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір нагадав про початки й становлення в Україні волонтерського руху, а також докладно розповів про недавню поїздку волонтерів у зону АТО: “Ми повернулися із лінії розмежування, були зокрема і в Авдіївці, де нині тривають запеклі бої. Я навіть думаю, що теперішня Авдіївка – це ніби Донецький аеропорт номер два. Між позиціями наших бійців і позиціями ворога – лише близько 400 метрів. І це має стимулювати нас до праці тут, у тилу. Ми не маємо права розслаблятися і забувати, що триває війна. Ситуація на фронті багато в чому змінилася: бійці достатньо забезпечені харчуванням, до певної міри – одягом. Бракує, як і раніше, спеціальних засобів спостереження, засобів зв’язку, техніки. Але в чому наші захисники мають незмінну потребу, так це наша духовна й психологічна підтримка. Дуже потрібна підтримка держави й відповідних військових відомств. Якщо її зараз не буде, ризикуємо мати ще одну трагічну й героїчну сторінку нашої історії. Але будемо сподіватися на краще, на Божу милість. І просимо всіх молитися за наших військових, які обороняють Авдіївську промзону”.
Владика Федір розповів, що Полтавський батальйон небайдужих об’єднує сьогодні понад сто волонтерів, а допомагає їм незліченна кількість людей – підприємці, школярі, студенти, пенсіонери… Продемонстрована єдність, за його словами, – неспростовне свідчення незламності й непереможності українців.
Українці біднішають, але жертвують
Голова громадської організації “Команда небайдужих”, у яку трансформувався волонтерський батальйон, Наталія Гранчак прозвітувала, що за два роки вдалося закупити й доправити для бійців АТО спорядження і речей майже на 4 мільйони  619 тисяч гривень. Найбільше коштів було зібрано в скриньки ПБН у Свято-Успенському соборі, активно пожертви надходили також на банківську картку на ім’я владики Федора та передавалися підприємцями з рук у руки волонтерам. Серед найбільших помічників Полтавського батальйону небайдужих – мережа магазинів “Астера”, аптеки “Тріоль”, підприємства “Нова Пошта”, “Полтаваавтотранс”, “Ворскла”, “Ясні зорі” та інші. Активними благодійниками залишаються і прості громадяни. Як складно виживати рядовому українцю в умовах нищівного падіння гривні, зростання комунальних платежів та тотального зубожіння, можна чітко відслідкувати за коливаннями активності пожертв, але загальна їх сума за 2015 рік зовсім незначно відрізняється від цієї ж суми за 2014-й. За кілька місяців цього року вона вже склала 195 тисяч гривень. Окрім грошових надходжень, благодійники передавали до ПБН й сотні тонн продуктів та речей, обрахувати загальну кількість яких просто неможливо. А якщо додати до них ще й приготовані підрозділами “Команди небайдужих” смаколики та пошиті речі…
Волонтерка Олександра Сиротенко поінформувала про зроблені закупки для українських захисників. Перелік справді вражає: 9 автомобілів, 9 тепловізорів, 192 прилади нічного бачення, 105 бронежилетів, 890 розвантажувальних систем, 385 рацій, 920 тактичних окулярів, 414 форм, 459 пар берців і т. д. Одному Всевишньому відомо, скільком нашим героям все це врятувало життя, від скількох сімей відвернуло непоправну біду, вберігши їхнього чоловіка, сина, батька, брата… Географія поїздок волонтерів також приголомшує – це ніби мапа бойових дій: Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дебальцеве, Лисичанськ, Попасна, Новоайдар, Щастя, Трьохізбенка, Авдіївка, Водяне, Опитне, Піски й ще багато міст і сіл, у яких полтавських волонтерів зустрічали, як рідних людей, не тільки земляки з нашого батальйону територіальної оборони (нині 16-й мотопіхотний батальйон), а й добровольці з “Донбасу”, “Азову”, “Дніпра-1”, “Золотих воріт”, бійці з десятків військових бригад.
Довіра простих людей
“Найдорожче наше надбання за два роки – це довіра простих людей, яку ми не можемо зраджувати”, – наголосила волонтерка, тележурналістка філії НТКУ “Полтавська регіональна дирекція “Лтава”, заслужений журналіст України Наталія Святцева. На її думку, нині українці поступово потрапляють у страшну пастку звикання до того, що десь там, за сотні кілометрів від них, іде війна, від думок про яку найкомфортніше просто відмовитися. Як приклад повної протилежності такій байдужості вона навела історію полтавської пенсіонерки, пані Катерини, яка вже два роки поспіль щомісяця надає пожертву для наших бійців. Це сто гривень, які жінка не шкодує щоразу викроювати зі своєї невеликої пенсії. І таких людей, які не прагнуть публічності, уникають інтерв’ю і об’єктивів, багато. Вони – велика надія на те, що ми не зачерствіємо за жодних випробувань.
Спілкуючись із журналістами, волонтери розповіли, що значну допомогу нашим бійцям через ПБН надають і українці з-за кордону: з США, Канади, Іспанії, Німеччини… Показово, що чималу активність виявляє й українська діаспора в Росії. Але про них волонтери небагатослівні, бо ж зрозуміло, що ці люди ризикують своєю свободою. На запитання про настрої місцевого населення у прифронтовій зоні обнадійливого прозвучало мало: зазомбовані російським телебаченням донбасці не відчувають свого зв’язку з Україною й донині сприймають історію і культуру своєї держави, як чужі. Найприкріше, що альтернативи російській пропаганді немає. Якусь “періодику” власними силами намагаються видавати військові, щось передають українські редакції, зокрема й “Зоря Полтавщини”, але замінити цим цілеспрямовану державну політику неможливо. Щоправда, є й світла новина – в одному з райцентрів жителі звернулися до архієпископа Полтавського й Кременчуцького Федора з проханням заснувати місцеву громаду УПЦ КП. Це вже неабияка перемога.
Одкровення в музеї
Після спілкування волонтери запросили журналістів на своєрідну екскурсію на склад ПБН та в музей. Наявність останнього така ж неминуча, як і першого. Адже хіба припустимо повертатися від наших захисників без якоїсь символічної дрібниці на пам’ять? Заради цього можна витримати й доскіпливі перевірки на блокпостах, де пильнують за тим, щоб на мирні території не просочилося нічого небезпечного.
Саме в музеї без будь-яких пояснень стає зрозуміло все, про що волонтери скромно недоговорюють. Багато “розповідають” самі експонати. Зокрема на решето продірявлені каски, якими бійців забезпечувала на початку війни держава, й велетенські уламки снарядів, які одного разу мало не стали останніми несподіванками в дорозі (та власне і в житті) для полтавських волонтерів. Від цього моторошного видовища знову спливають у думках слова владики Федора про те, що українці незламні й непереможні.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”