І  де вона тільки взялася на благополучно підступаючу до Артура Петровича старість. Розхристана, у материній куфайці, з чорними, воронячого крила кучерями з-під розтягнутої в’язаної шапки. У гумових, вимащених березневою грязюкою-“каламашею”, чоботах на босу ногу. Між погано підрубленим краєм халата й халявами чобіт – тоненька смужка тепла, смаглявий промінчик шкіри. То з’являється, то знову ховається, як тільки Надя починає трішки похитуватися на місці. Чи то відганяючи дрижаки, чи то грайливо вдаючи, що не бачить дядька Артура. Просто стоїть собі біля силосної ями та й годі. Виглядає погоди…
А у нього ж все склалося – гладко й не по-циганському вдало. Хата висока, як дзвін, з білої цегли і з вікнами у людський зріст – на все село таких поставили зо три. Пухка, аж здобна, хазяйка Валька – вправна й з полови спекти коровай, не те що з його бригадирських доходів- блатів, три біляві Вальчині копії майже на виданні…
Люди в селі, як люди, дома точили на бригадира злість: сторожа з дертю вночі перехопив, не дав третього мішка до двору донести, тракториста за пиятику, хай і після місяця повчань і погроз, а вигнав… Утім при зустрічі всі кивали шанобливе “здрасті” ще здалеку. Власне, великого каменя за пазухою ніхто на Артура Петровича не тримав. І жилось йому непогано, стерпно.
Три ферми, свинарник, велика силосна яма – день пірнав у роботу, як сита качка в ставкову ряську. Вечір ждав удома з борщем зі сметаною, варениками з м’ясом і пирсканням трьох дівок-старшокласниць, які не мали й трохи “стримлєння” в інститут і хтозна й де примудрялися вимінювати старі материні брошки на перламутрові помади.
Років зо три тому, як тільки поснувалася по густій нестриженій шевелюрі перша сивина, бригадир нарешті дав односельцям привід згадати про його сирітську, наполовину циганську кров. Під однією із ферм виріс під його наглядом з необтесаного дерева просторий загін, і в ньому загарцювали вороні, гніді й білі в яблуках коники. Відтоді він уже не затримувався в сараї поплескати по обвитій залізним ланцюгом шиї мукаючий молодняк, а спішив з повними кишенями рафінаду до своїх гривастих Хоханів і Маргайок. Утім із часом люди до цього чудакування звикли, й новина про те, що Артур Петрович знову осідлав коняку й виписує по селу кола, перестала бути новиною, а надалі й зовсім зійшла з язиків. Тим більше, що верхи на вороному все частіше сиділа його молодша пампушка Оля, а батько тільки йшов поряд, тримаючи слухняного красеня за вуздечку.
Знову запильнували селяни за бригадиром, коли Оля зовсім забула дорогу на роботу до батька. Образилася, що при всіх налаяв. Плутаєшся, мовляв, як щеня під ногами. Не те щоб раніше вона такого не чула. Але що вже гаркнув – як батогом обпік! Новенька на фермі, яку взяли “по наряду”, тітка Анька відгодовувала тоді зарюмсану наїзницю твердими, як горіхова шкаралупа, ірисками й покірно повторювала, що “мужики – вони всі такі й єсть”. Інші тітки на ці слова весело перемигувалися. Та й було чого: новенька з’явилася півроку тому в сільраді з двома вузликами, старою бабцею на милицях і чотирма неповнолітніми дітьми: “Поможіть погорільцям!” З якого вони села й району, тоді розібралися. А що все їхнє добро справді згоріло, люди й досі не вірять.
Спочатку прибулих поселили в радгоспівському гуртожитку для “сезонних” робочих – колись такими були дівчата-західнячки, які приїздили зі своїх полонин полоти буряки й врешті виходили заміж за місцевих хлопців, пізніше – чоловіки-вірмени, які клали в селі асфальт, приставали на рік-другий у прийми до старих дів, а потім накивали п’ятами на свій “арарат”. Згодом багатодітній Аньці виділили під житло приміщеня колишньої контори – невелику хатину між радгоспним садком і фермою. Власне, в селі її прийняли – не так за те, що дурна до роботи (таких тут через одну), як за рідкісно покірливу вдачу. Саме на неї і списали ту чудну обставину, що всі четверо Аньчиних дітей були, як ті різнофасонні розпарки: старша Надя – викапана циганка, менша Соня – білява, з янгольським личком й очима, як незабудочка, голубими-голубими. Двоє середніх хлопців – так само, наче один де вкрадений, інший – кимось підкинутий. Утім Анька й не крилася: всі діти мали різні прізвища й згадувати принаймні про двох своїх колишніх вона любила. По-доброму. Розказувала, як душевно грав на гітарі батько старшенької і яким інтелігентним, “умничкою” був “папа” малої – “ну чисто професор”, із запоїв тільки виходив рідко.
…Скільки разів Надя прогулювалася понад загоном із радгоспними кіньми непоміченою бригадиром, хтозна. Артур Петрович і сам не хотів думати про те, коли саме защеміло у нього серце вперше і з-під благеньких недоносків на худенькій дівчині, лише на якісь кілька років старшій за його дебелу, кров з молоком, первістку, почали пробиватися гарячі смугляві промінчики. Сердився – і на себе, й на всіх. Але виручало літо: сідлав жеребця й надовго зникав аж за тими полями, де пастухи випасали худобу…
Після наближення осені й повернення худоби в сараї Артур Петрович і сам був уже, як на ланцюгу. Довжиною в ті кроки, на відстані яких зупинялося біля нього худе, як ниточка, дівча-циганча, у вицвілому, драненькому біля відтягнених яблуками кишень халаті. Стояло й світило – собою, захованим під потемками обвітреної шкіри сонцем.
Вирішилося все просто. Одна зі спостережливих тіток на фермі підлаштувала їм зустріч у себе вдома, а наступного дня погодилася за кілька мішків дерті на тиждень назавжди спровадити з двору свого Полкана. До її хати, з підпертими мітлою дверима замість замка й найбільшою цінністю “в особі” чорно-білого телевізора, по якому щовечора показували перші на той час серіали про мексиканську любов, – хвилин десять через городи. Отож, хай буде, що буде…
…Багато від тоді всього спливло. І літ, і бід. Утім, в Артура Петровича давно все склалося. Щастя його тривке. Три зяті, байдуже, що то б’ються з дружинами-булками та ділять дітей-пампушок, то знову сходяться й любляться. Це життя. Головне – є чим його заїдати й чим запивати: жирний шмат радгоспної землі в оренді, три власних трактори, склад, ангар, маленька пекарня, олійниця на підході. Вчасно бригадир спохватився в кінці 1990-х, коли радгоспне майно вже за борги розпродували. Фермерствують тепер. Панствують. Цього року вибрали люди до районної ради. Ну а кого іншого? Дорожчої, ніж у нього, машини ні в кого на три сусідніх села немає. Валька на старість ще більш роздобріла. Неосяжна стала, як коровай. Аж ноги відмовляються стільки здоби носити. Депутатиха. Хата, як і раніше, біла. Але з супутниковою антеною на потилиці. З жалюзями у пластикових вікнах. Вони гидливо затуляються від прибудованого зятями майже впритул “мінісупермаркету”, з ходовою у радгоспних пенсіонерів тулькою та халвою без гемео.
Ні ферм, ні свинарника в селі немає. Розібрали люди по дворах до цеглинки. Довго ремствували: “в щьот невиплачених получок!” Відтоді більше й не мають, де заробляти їх. Худобу ще за рік перед тим яку вивезли на “ковбасу”, а яку й самі дорізали, бо почався безперестанний “падьож”: ні лікувати, ні годувати нічим було. Останніми звідси вивозили коней. А вони іржали, ставали дибки, блимали налитими жахом очима. Артур Петрович матюкався, штовхав “крутьків”, які заганяли їх на величезну скотовозку, й розмащував по обличчю сльози, а Надя падала на коліна й хапала його за чоботи… Пилу здійняли… Стовпами стояв. Як і балачки у селі. Тепер тут тільки бур’яни й чагарі, а поміж ними – потаємні пташині гнізда…
Тітка Анька давно виїхала, бабу сховала тут (хрест на могилі справили чужі люди, але гроші вона на те їм вислала), трьох дітей забрала з собою. Надя лишилася. Живе на околиці. Така ж смуглява. А волосся висвітлює “блондексом”. Має двох синів-розпарків і прибуткову та ненависну половиною села “власну справу.” Жене й продає самогонку. Інша половина села уклінно стовбичить біля її хвіртки, аби відпустила в борг. Іноді в гості навідується Соня. Гарна, тоненька, тиха, з темно-сірими передгрозовими сутінками очей. Кажуть, що й у матері буває нечасто, їздить на заробітки в Італію. По барах танцює.
Дуже рідко, може, разів зо два на рік, Артур Петрович потай від усіх заходить на руїни радгоспного подвір’я і сідає на купку битої цегли. Якраз там, де стояв раніше один із корівників, а під його стіною гарцювали, грали молодістю баскі коні. Вони б’ють копитами, тупотять, гублять підкови, хроплять спітнілими ніздрями й разом із циганом не відривають очей від силосної ями, біля якої так і стоїть смугляве дівча, ловить своїми сонячними ногами солодке тремтіння березня.

Тетяна Петренко
Журналіст