Непомітно сплив майже рік, як осиротіла родина Белеїв із села Івашки Полтавського району. І ніби все навкруг залишилося незмінним, та для батька й матері вже ніколи так мелодійно не співатимуть птахи, не цвістимуть буйно вишні у саду, так привітно не світитиме сонце… Їхня надія, їхній коханий син Сергій уже не ступить на поріг рідної хати. Він відійшов у Вічність, віддавши життя за Україну, за мир і спокій своїх земляків, за щасливе майбутнє прийдешніх поколінь.
Сергій – молодший син Лідії Володимирівни та Григорія Микитовича Белеїв, їхня опора і поміч. Серьожа був енергійним, працьовитим, робота горіла в його руках.
– Він ніколи не сидів без діла, – розповідає рідний дядько хлопця Сергій Сорока, –  не цурався ніякої роботи. Тут він косить, тут – поле город, а через мить уже пече пироги.
Сергій надзвичайно смачно готував. Змалку допомагав мамі куховарити, так і навчився вправлятися на кухні. Постійно вдосконалював свої вміння, вичитував у періодиці різні рецепти.
– Ми всі дивувалися, як це в нього так виходить і як він все встигає! Не одна господиня позаздрила б такій моторності! – додає дядько.
Окрім щоденних домашніх турбот, були й робочі – Сергій працював на автозаправній станції, що на території Супрунівської сільської ради. Керівник Олександр Пащенко та працівники АЗС говорять про хлопця лише хороше, відзначають його працелюбність, безвідмовність у роботі, щирість і привітність.
Сергій Белей власноруч будував дім. Він мріяв досягнути чогось у житті, як говорять, “стати на ноги”, оселитися у своєму власному будинку, створити сім’ю… Та не судилося, Господь вирішив по-іншому.
Сергія Белея мобілізували у серпні 2014-го. Отримавши повістку, хлопець не вагався, адже по життю звик виконувати покладені на нього обов’язки.
Служив у 93-й механізованій бригаді, перебував на охороні казармених приміщень. Про свою службу майже нічого не розповідав, не привозив фотографій, не хизувався перед знайомими. Час від часу син приїздив додому у відпустку до батьків, заспокоював схвильовану матір, казав, що, коли скінчиться служба, повернеться і добудує дім. Минуло більше півроку перебування в армії. На минулорічні Великодні свята Лідія Володимирівна, говорячи по телефону із Серьожою, чула шум.
– Паски святимо, мамо, – відповідав син.
Із незрозумілих причин, за дивних обставин після Великодня Сергія разом з іншими хлопцями направили заготовляти ліс аж у Піски. На той час у хлопця були зламані обидві руки, він пошкодив їх раніше, коли через погане самопочуття знепритомнів у казармі.
Хто віддав такий наказ? Чому послали саме в те небезпечне місце без зброї, покаліченого? На ці запитання ніхто так і не дав відповіді. І хоч на той час у зоні АТО було відносно спокійно, в Пісках гатив ворожий міномет. Зловісний снаряд бойовиків влучив саме в те місце, де перебував Сергій. Тяжкопораненого доставили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І.І. Мечникова.
Телефон Сергія не відповідав – був поза зоною досяжності. Надвечір батькам зателефонували і повідомили страшну звістку. Розгублена, налякана і заплакана, Лідія Володимирівна кинулася дзвонити на автовокзал. Дізналася, що автобус прямував на Дніпропетровськ аж під ранок. Та ніч була схожа на пекло. Ледь притомною мама дісталася Дніпропетровська. Поки вона побачила сина, здається, що минула ціла вічність. То було востаннє, коли вона бачила свого Сергія. Через численні рани, несумісні з життям, не приходячи до свідомості, хлопець помер.
Односельці, знайомі і родичі ніколи не забудуть того страшного похорону. Попрощатися і віддати шану Сергієві Белею зібралися всі мешканці Івашок, а також жителі із Супрунівки, інших сіл. Провести загиблого Героя в останню путь приїхали й представники влади району, області. За надану фінансову допомогу, організаційну роботу, встановлення пам’ятника родина Белеїв вдячна керівництву Супрунівської сільської ради, депутатам Володимиру Шулику та Юрію Гусаренку, всім небайдужим людям.
Указом Президента України Петра Порошенка Сергія Белея посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Проте жодна нагорода не здатна втамувати у пристарілих батьків, старшого брата Володимира, рідних і друзів невимовний біль через непоправну втрату.
На спомин про сина, брата, племінника лишилося відео, де на святкуванні батькового ювілею Серьожка миє посуд, допомагає на кухні, посміхається прямо в об’єктив камери… Люди до цього часу не вірять, що його немає. Здається, що зараз він увійде до рідної хати, посміхнеться і скаже: “Мамо, не плачте, я тут і завжди буду поруч”.

Юлія ШАБЛЯ
Журналіст