Початок весни під Авдіївкою на Донеччині для 16-го мотопіхотного батальйону позначився болючими втратами. Через безперервні обстріли тамтешньої промзони загинуло четверо бійців військового підрозділу, троє з яких – із Полтавщини. Від осколкового поранення помер командир взводу полтавець Андрій Ярешко. (Розповідь про нього було вміщено у “Зорі Полтавщини” за 15 березня ц.р.). Нещодавно Лубенський район попрощався з уродженцем села Михнівці Русланом Марченком, а Гадяцький район – із Олегом Перепелятником із Тимофіївки.
Серед тих, хто бачив Руслана Марченка останнім, – офіцер 16-го окремого мотопіхотного батальйону Геннадій Пенделяк. Він  розповів, що  після загибелі командира військової частини та поранення  командира відділення Руслан Марченко  взяв командування на себе. “Бійці відділення, котрі  несли службу на спостережному посту, після загибелі та поранень побратимів запанікували  і відступили на 300 метрів від своїх позицій. Руслан згуртував навколо себе хлопців, заспокоїв. Практично за два дні вони обладнали позиції. Командуючи відділенням, він показував приклад мужності, сумлінності, працьовитості. А за пару днів надійшла звістка, що він загинув. Це – фатальна випадковість, що принесла горе всім нам. Незаконні військові формування застосовували проти нас 120-міліметрові міномети. Це заборонена зброя. І одна із мін, поціливши у дерево, розірвалася прямо в повітрі й на смерть вразила Руслана”.
“Він запам’ятався мені, коли були в Артемівську. Це – людина з великою душею. Того дня я повертався із похорону нашого бійця, і тут нам повідомили, що ще один герой пішов у засвіти”, – додав заступник командира 16-го ОМПБ Олександр Ходинський.
“Із Русланом познайомились ще влітку минулого року. Він – відповідальний військовослужбовець. Був кулеметником. Сотні кілометрів у маршах, будували лінії оборони та укриття, разом копали окопи, майже щодня під обстрілами. Завжди підбадьорював інших. Справжній патріот”, – розповів командир 1-ї мотопіхотної роти Володимир Іванов.
…Попрощатися з Героєм до батьківської хати загиблого прийшли сотні людей – небайдужі лубенці, родичі, товариші, бойові побратими, учасники бойових дій у зоні АТО, воїни-афганці. Участь у траурній процесії взяли заступник голови обласної ради Анатолій Ханко, керівники Лубенського району та райцентру. Біля кожного двору процесію зустрічали односельці: бійця проводжали живим коридором, стоячи на колінах.
Руслан Марченко народився 27 січня 1978 року. Навчався у Михнівській школі, потім – у Вовчицькому ліцеї, Полтавському педагогічному інституті, які закінчив із відзнаками. Майже рік пропрацював учителем історії та географії на Дніпропетровщині. У 2004 році закінчив аспірантуру та працював у Києві.
Друзі пророкували йому велике майбутнє. Однокласник Сергій Фармашевський розповідає: “Він був прекрасним науковцем і мав гарні перспективи. Подарував нам мирне небо над головою ціною власного життя. Світла йому пам’ять”.
Ні робота в столиці, ні дружина та маленький син не змусили Руслана Марченка ховатися від війни. У зоні АТО він служив із червня минулого року. Світла пам’ять Герою та Царство Небесне!
***
Село Тимофіївка Гадяцького району. Тут 100 дворів та близько 200 жителів. Окрім тимофіївців, біля батьківської хати Олега Перепелятника попрощатися із захисником України зібралися люди із близьких та далеких сіл, райцентру. Рідні, товариші, колеги, представники влади, військові побратими… Багато присутніх не були особисто знайомі із загиблим, але прийшли, аби віддати шану і вклонитися справжньому чоловікові, який чесно і достойно виконував громадянський обов’язок, показав приклад любові до Батьківщини і до близьких людей.
Юнак, котрий просить називати його Деном, як кличуть усі побратими, слова підбирає важко: “Найголовніше для нас там – підбадьорювати один одного, а для цього вистачало лише однієї посмішки Олега. Скажу відверто, там дуже важко зараз. Так-от, із Олегом там було нестрашно. Завжди відчуваєш, що він поруч, прикриє, підтримає, ніколи не кине свого товариша”.
Олег Перепелятник був водієм у своєму військовому підрозділі. Загинув під час бойового зіткнення із ворогом. У нього влучила куля снайпера. До ворога було метрів 50. Ден про загибель товариша почув по рації, коли був за 200 метрів від нього. “Ми з Олегом служили у двох підрозділах – і в жодному підрозділі ніхто не скаже про нього щось погане”, – не приховує хвилювань солдат.
Олег Перепелятник народився 1 грудня 1979 року на Чернігівщині. Дитинство пройшло у селі Тимофіївці Гадяцького району. Навчався у Плішивецькій та Книшівській школах. Строкову військову службу проходив у Володимирі-Волинському, що на Волині. Згодом було навчання у ПТУ, де отримав професію водія. Працював трактористом у місцевому сільгосппідприємстві, а останні 10 років – помічником бурильника в бурових компаніях. До війська був мобілізований на початку березня 2015 року.
“Завжди був привітним, допомагав, коли просили, – говорять жінки в чорних хустках, котрі стоять обабіч двору. – На буровій працював, а там же тяжко. І ночами буває робота”.
Згадують, що приходив у відпустку за час служби. І тоді був життєрадісним. Останнім часом, коли дзвонив додому, казав, що скоро повернеться, адже вже рік відслужив…
Напередодні домовину із тілом воїна зустрічали чи не увесь Гадяч та Книшівка. Люди шикувалися центральними вулицями величезним живим ланцюгом, тримаючи прапори України, свічки, щоб провести бійця до рідного села. У Тимофіївці Героя від батьківської хати до сільського цвинтаря проводжали, схилившись на коліна.
На невеликому кладовищі пройшов скорботний мітинг. Періодично лунали гасла “Герої не вмирають”. А мама Олега ніяк не могла відпустити сина. Вона тільки підіймала почервонілі від сліз очі на Дена, який просив пробачення, що не вберегли її сина. Без надійного плеча Олега залишилися батьки та двоє братів.
Царство Небесне Герою і вічний спокій!

Ілона БОГАЧ
Журналіст