Щороку 22 березня Свята Православна Церква звершує пам’ять сорока мучеників Севастійських.

У 313 році Римський імператор Костянтин Великий видав указ, згідно з яким християнам дозволялася свобода віросповідання, і вони прирівнювалися в правах до язичників. Однак співправитель імперії Лікіній залишався переконаним поганином і в своїй частині володінь вирішив викорінити християнство взагалі. Причина була ще й у тому, що Лікіній готувався до війни проти Костянтина і, боячися зради, прагнув очистити своє військо від християн.
У 320 році у вірменському місті Севастії (нині – турецьке місто Сівас) одним із воєначальників був затятий язичник Агріколай. Він керував дружиною із сорока каппадокійців-християн (Каппадокія – історична назва місцевості на сході Малої Азії на території сучасної Туреччини). Це були хоробрі воїни, які прославилися перемогами в багатьох битвах. Коли вони відмовилися принести жертву язичницьким богам, Агріколай кинув їх до в’язниці. Там невільники палко молилися і вночі почули Голос: “А хто витерпить до кінця, той спасеться”.
Наступного ранку ув’язнені знову стояли перед Агріколаєм. Воєначальник не скупився на лестощі – вихваляв їхню велику мужність і радив відректися від Христа, щоб здобути прихильність імператора. Але християни не відступили від своїх переконань. Не злякав їх і суд, який очолив прибулий до Севастії знатний сановник Лісій. Роздратований вельможа наказав побити мучеників камінням. Але камені чомусь не влучали в ціль. А той, що полетів із рук Лісія, потрапив в обличчя Агріколаю. Уночі у в’язниці воїни знову почули голос Господа: “Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити…”
Тим часом мучителі вирішили піддати нескорених жорстоким тортурам. У дуже морозну зимову погоду їх роздягли й повели до озера, що знаходилося недалеко від міста, та поставили під вартою на льоду на всю ніч. Щоб зломити волю християн, неподалік на березі розтопили лазню. О першій годині ночі, коли холод став нестерпним, один із воїнів не витримав і побіг у бік лазні. Але ледве переступив поріг, як впав мертвий. О третій годині ночі Господь послав мученикам підтримку: раптом стало світло, лід розтанув, і вода в озері миттєво нагрілася. Всі вартові спали, не брав сон тільки Аглаїя. Він побачив, що над головою кожного мученика з’явився світлий вінець. Аглаїй усе зрозумів, розбудив інших вартових і сказав: “І я – християнин!” Роздягнувшись, він приєднався до мучеників і почав молитися: “Господи Боже, я вірую в Тебе, в Якого ці воїни вірують…”
На ранок мучителі з подивом побачили, що християни живі. Тоді їх вивели з води й перебили їм гомілки. Тіла поклали на колісниці й повезли на спалення. Обвуглені кістки кинули у воду.
Через три дні мученики явилися уві сні блаженному Петру, єпископу Севастійському, й повеліли поховати їхні останки. Єпископ з кількома кліриками вночі зібрав святі мощі й поховав із почестями.
У Православній Церкві в день пам’яті сорока мучеників полегшується строгість Великого посту. За народними звичаями, з пісного тіста господині пекли на свято сорок булок із медом у формі пташок. У різних регіонах України його називали по-різному: “сороки”, “жайворонки”, “буслики”, “птички”, “пташки”. Випічка мала форму пташок із дзьобами та крильцями. Її виносили в садок і підвішували до дерев, дарували сусідам. Діти бігали селом, тримаючи в руках нанизаних на палички “жайворонків” й “сорок”, танцювали й закликали весну.
У деяких місцевостях традицією було пекти на Сорок святих 40 пампушок чи пирогів із капустою, квасолею та сухофруктами. Молоді дівчата мали варити 40 вареників, щоб почастувати хлопців.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.