В  історії кожного народу є постаті, яких називають провідниками нації. Вони є символом, гордістю, зразком для наслідування. До таких належить і постать виразної представниці літературно-мистецької інтелігенції України, історика й громадського діяча Надії Віталіївни Суровцевої. На жаль, широкому загалу мало відомо про її страдницьке життя. Водночас вона, українка і європейка, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Петербурзі, доктор філософії Віденського університету (перша жінка України, яка отримала цей науковий ступінь), багатолітній в’язень гулагівських таборів, усе своє життя присвятила ідеї української державності. 18 березня виповнилося 120 років від дня її народження.

Гімназійну освіту Надія Суровцева розпочала в рідному Києві, а закінчила в Умані (в 1912 році), де її батько Віталій Суровцев продовжив свою проукраїнську громадсько-політичну діяльність. Надалі Надія навчалася на Вищих Бестужевських жіночих курсах у Петербурзі на історико-філологічному факультеті. Коли розпочалася Перша світова війна, дівчина стала медичною сестрою в українському лазареті. У цей час у неї формуються тверді переконання щодо необхідності відокремлення України від Росії. Вона приєднується до “самостійників”, стає активісткою українського земляцтва в Петербурзі, передруковує нелегальну галицьку літературу й переправляє її до Києва.
Після Лютневої революції 1917 року Суровцева повернулася до української столиці й продовжила навчання в Київському університеті. Як інструктор Центральної Ради приїхала на Уманщину, щоб пропагувати українські ідеї. Згодом працювала в Секретаріаті внутрішніх справ при Центральній Раді. За часів Гетьманщини керувала дипломатичним відділом Міністерства закордонних справ. Для жінки це була тоді неймовірна кар’єра.
Після приходу до влади Директорії Надія Суровцева побувала в складі дипломатичної місії у Відні, Берні, Гаазі, Лозанні. У 1920-му осіла у Відні. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію на тему, яка яскраво свідчила про головні для неї цінності: “Богдан Хмельницький та ідея української державності” й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру й свободи. Певний час очолювала та була секретарем комітету “Голодуючим України” (1921–1922). Власне це був період її захоплення радянофільством. Надія Віталіївна жила ностальгією за Батьківщиною.
У 1925-му Суровцева нарешті наважилася і переїхала спочатку до Москви, а потім – до Харкова. Більшовикам гостро бракувало освічених людей, тож двері перед нею були відчинені вдавано гостинно. Ентузіастка занурилася в нове бурхливе життя: працювала у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, в Радіотелеграфному агентстві України, в Головліті. З часом Надію Суровцеву переводять на роботу до Комісаріату закордонних справ. Водночас вона продовжує займатися історичною наукою і літературною творчістю. Блискуче знання іноземних мов, давні знайомства з впливовими закордонними дипломатами робили її надзвичайно корисною для більшовицької влади. Однак саме ці переваги в будь-який час могли перетворитися на підстави для найтиповішого в ті роки звинувачення у шпигунстві.
Біда барилася в часі недовго – 1926-го Суровцевій пропонують стати секретним співробітником. Вона жахнулася і категорично відмовилася. Репресивний маховик уже було не спинити: 23 листопада 1927 року Надію Віталіївну заарештували й відправили в Москву на Луб’янку, де знову настійливо повторили пропозицію стежити за підозрюваними в українському націоналізмі діячами. Розплата за непохитність була страшною: звинувачення у шпигунстві на користь Польщі та петлюрівської розвідки й ув’язнення на 5 років в одиночній камері політізолятора Ярославської тюрми.
Надалі – низка ув’язнень і заслань. Остаточний підсумок її страждань такий: 13 років ув’язнення, 16 років заслання, з них 8 – за вироками, решта – без права виїзду. Загалом 29 років життя в неволі, повного цькування, поневірянь і переслідувань. У цей час вона опанувала купу професій: контролер на виробництві, завідуюча ощадкасою, сестра дитячого садка, рахівник, бухгалтер, швачка-вишивальниця… Але яким би важким не був робочий день, Надія Віталіївна знаходила після нього час на щоденникові нотатки й сповіді. Бажання писати було непереборним.
Надія Суровцева змогла повернутися в Україну тільки в 1957 році. Біль про роки на чужині пов’язаний для неї ще і з непоправною втратою. У 1935-му, на засланні, Надія Суровцева одружилася з російським соціалістом-революціонером Дмитром Олицьким, але вже 1937-го його розстріляли.
Повернення до Умані стало початком нових митарств: націоналізований батьківський будинок довелося відвойовувати. Попри шістдесятиоднорічний вік, Надія Віталіївна знову прагнула активного життя: захопилася збиранням етнографічної колекції, відновила творче спілкування з Павлом Тичиною, Юрієм Смоличем, Миколою Бажаном, вивчала в архівах історію Умані, впорядковувала фонди місцевого краєзнавчого музею, опікувалася відкриттям художньої галереї.
Довкола неї утворився своєрідний “уманський салон”, відвідувачами якого були колишні політв’язні та “шістдесятники”. Отож після нетривалої хрущовської “відлиги” Надія Віталіївна знову потрапила під підозри. Її праці почали повертати ненадрукованими. Неблагонадійних гостей “салону” залякували. Прикметно, що серед його відвідувачів був і Олександр Солженіцин, який у своєму “Архіпелазі ГУЛАГ” багато разів посилався на спогади Надії Суровцевої. Навідували Надію Віталіївну ад’ютант Романа Шухевича Галина Дидик, зв’язкова центрального проводу ОУН Дарія Гусак, інші діячі націоналістичного руху.
Рядянські спецслужби розпочали полювання на рукопис спогадів Суровцевої, але його копії зберігалися у надійних людей. У зв’язку з постійними цькуваннями здоров’я Надії Віталіївни дуже погіршилося. 13 квітня 1985 року її серце зупинилося. Під час поховання в Умані посилено чергували кадебісти.
Через 20 років після прощання з нескореною українкою в Умані відкрито Меморіальний музей-квартиру Надії Суровцевої. Сюди постійно їдуть гості з різних куточків нашої країни, щоб поринути в атмосферу, в якій подвижниця мешкала й працювала 28 років, і схилити голови перед її світлою пам’яттю.
Залишені нею “Спогади”, опубліковані наприкінці 1990-х, вважаються однією із найважливіших оповідей про трагічну долю українців ХХ століття. Саме читанням цього твору минулого року почалися “Українські вечори” на сцені Польського театру у Варшаві. Критики відзначають, що в контексті Євромайдану та війни Росії проти України мемуари активної діячки часів УНР набули нового звучання.
Дослідники називають Надію Віталіївну Суровцеву жінкою-епохою, яка пронесла любов до Батьківщини через усе своє життя.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.