Спокійно й методично полтавець, командир взводу зв’язку 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади прапорщик Сергій Янко розповідає про службу на сході України. Каже: “Давайте називати речі своїми іменами – не АТО, а війна”. Із кількома земляками вони повернулися на Полтавщину у відпустку на 10 діб. Отримали нагрудні знаки обласної ради “За вірність народу України”. І хоча 28 лютого виповнився рік і місяць, відколи бійці були мобілізовані до лав Української армії, але додому поки що не збираються: наказу Президента ще немає.
Сергій Янко розповідає, що його підрозділ після мобілізації упродовж місяця проходив перепідготовку в колишньому училищі зв’язку в Полтаві. Потім бійці написали за власним бажанням рапорти, щоб потрапити в 93-тю окрему механізовану бригаду. На запитання, чому зробили саме такий вибір, командир наводить аргументи – бригада на позиціях із першого дня війни, крім того, у розмові з товаришем, який проходив службу в цьому підрозділі, полтавець дізнався, що бійцям потрібна заміна, а її на той час не було. Тому, каже, цілеспрямовано з побратимами вирішили – в 93-тю.
– Із Полтави нас пішло 35 осіб. Разом у взвод потрапили. Хлопці мене батьком називають, кажуть: “Куди ти, туди й ми”. Отак і тримаю їх коло себе. На жаль, один загинув. Були й поранені, – розповідає Сергій Янко.
На початку служби в зоні бойових дій, каже, потрапили в село Тоненьке на Донеччині, де простояли шість днів, а потім – у Піски, під Донецький аеропорт. Десять місяців і 12 днів воювали у Пісках без ротації.
– Нас звідти не виводили, хоча документально, “на папері”, так. Наш батальйон тримав усі Піски. Багато чого пережили. Напевне, почали розуміти, що таке життя і смерть. На жаль, із нашого взводу загинув один побратим із Сумщини, до рідних якого плануємо після демобілізації поїхати, підтримати його дружину, зібрати кошти на пам’ятник. Без поранень не обійшлося, чимало потрапляли під обстріл, під “Гради”. Наш боєць Богдан Яцун із Глобинського району одного разу сказав, що в Бога не вірив, допоки не довелося сидіти в бліндажі під безперебійним обстрілом. 14 годин безперестанку нас крило “Градами”. У бліндажі аж на півметра підлітали. Тоді він звертався до Бога. Період перезарядки установки – 15 – 20 хвилин. Вилазиш із бліндажа дихнути свіжим повітрям, бо ж у ньому повно людей, а довкола – сморід пороху. Важко було вижити, вціліти. Складно таке витримувати, – говорить командир.
Нині взвод зв’язку дислокується за декілька кілометрів від Пісків, а на його попередніх позиціях розташувався інший підрозділ 93-ї бригади.
– Постійно в очікуванні, бо звикли до обстрілів, – характеризує стан бійців Сергій Янко. Розповідає, що в районі Мар’їнки, Пісок бойові дії відновилися. – Коли ми останнім часом перебували на передовій, то обстріли тривали вдень, часом працювали снайпери. А тепер противник застосовує крупнокаліберні кулемети, міномети й танки звечора. Ми чуємо відлуння обстрілів.
Про демобілізацію поки що годі й думати. Обіцяють у травні.
– Мабуть, людей бракує, щоб замінити, – припускає Сергій Янко. – Ми б і далі служили, тільки б трішки перепочити. Морально втомилися. Багато хлопців хотіли підписати контракт. І я замислювався, та передумав. Кошти нам затримують, за два місяці “АТОшних” не виплатили. Говорять, військовим підняли зарплату, але мені не зрозуміло, за яким принципом відбувається її нарахування. Я як командир отримав менше, ніж рядовий. У газетах пишуть, що командир взводу має отримувати 11800 – 12000 гривень. Я одержую на кілька тисяч менше. Саме через те, що чиновники нас обдурюють, хлопці відмовляються підписувати контракти…
Якби не волонтери, зазначає Сергій Янко, армійцям довелося б тяжко.
– Шкода, що сконтактували з полтавським волонтером Сергієм Глобою лише п’ять місяців тому. Він із товаришами їздив до інших підрозділів, а потім, дізнавшись, що в нашому теж чимало полтавців, почав бувати і в нас. Завдяки волонтерам виживаємо – вони привозять необхідні запчастини для ремонту техніки, лагодять авто. Медичне забезпечення теж переважно завдяки їм, – розповідає командир взводу. – Перед виїздом у зону АТО мені сказали: “У тебе є непрацююча техніка. Як хочеш, можеш тягти її на мотузці, але вона має вийти”. До армії я працював у КП “Полтававодоканал”, то звернувся до нашого генерального директора Олега Кретовича, щоб допоміг відремонтувати авто. Полагодили. Так було і з Сергієм Глобою. Телефоную: “Сергію, потрібні ось такі запчастини”. Хлопці мотаються й привозять. Нині ми пригнали їм розбиту машину, вони її відновлюють. Крім того, приїзд волонтерів – це ж і моральна підтримка. Також артисти обласної філармонії були в нас із концертом.
За словами Сергія Янка, у Пісках є й місцеве населення. У підвалі п’ятиповерхівки мешкає один сліпий, колишній військовий. Бійці підрозділу йому допомагали – привозили воду, їжу, ставили свій генератор, щоб він міг ввімкнути обігрівач чи радіо. Також живе 70-річна бабуся, яку українські військові теж підтримують.
– Люди ринулися в Піски забрати власні речі. Коли поверталися до рідних домівок і бачили натомість руїни, звинувачували нас у цій розрусі. Доки тривала відносна тиша, себто 20–30 разів пролунають постріли, місцеві приїздили додому, а нині через посилення вогню знову тікають. У Первомайському, що перед Пісками, більше народу живе, чимало повернулися до своїх осель. 80 відсотків місцевих мешканців Україну не підтримують, – продовжує військовий.
Невдовзі мине два роки, як уже триває війна на сході України. Зупинити її можна, переконаний Сергій Янко. Бійці між собою говорять: аби вище керівництво дало дозвіл, то вже б поклали край. Та, мабуть, хтось із цієї війни має зиск – така гірка солдатська правда.
– Я сам пішов у військкомат, бо усвідомлював, що хлопців нікому замінити, тому не розумію людей, які хочуть відвертітися чи відкупитися від служби. До слова, наші кадрові військові кажуть, що найбільш вдалі хвилі мобілізації – третя й четверта, під час яких лави Збройних сил поповнили більшість патріотично налаштованих людей. Із мого взводу кожен знав, чому йде на війну. Наймолодшому бійцеві у нашому підрозділі – 21 рік. В іншому – служить 19-річна дівчина. Вона із міста Щастя. Два роки вже воює. Нині підписує контракт і буде зв’язківцем.
Найстаршому бійцеві – 58 років. Він киянин. Відслужив. Звільнився. Поїхав додому. Зібрав там усі документи для оформлення контракту і, позаяк не мав коштів, щоб дістатися назад до розташування батальйону, велосипедом приїхав зі столиці у Піски. Два тижні педалі крутив. Нині з нами служить. Зрозуміло, ми його на “передок” не пускаємо, він допомагає в забезпеченні. У нас згуртований  колектив. Всі роблять одну роботу. Командування поставило задачу, а ми думаємо, як її виконати якнайкраще. Зловживати алкоголем на передньому краї не можна. Звичайно, тих, хто любить добре перехилити чарку, з нами вже немає. У підрозділі дисципліна. Покластися можу на всіх бійців, – говорить командир взводу зв’язку 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади Сергій Янко.
Вдома воїна чекають мама, дружина, донька та син.

Анна Васецька.