Ще донедавна радянська історична наука робила усе можливе, щоб дискредитувати імена представників цієї славетної родини: видатного статистика, етнографа, громадського діяча Олександра Олександровича Русова (1847– 1915), його дружини, педагога, літературознавця, засновниці українських жіночих організацій Софії Федорівни Русової (1856–1940), їхнього сина, політичного діяча, одного із фундаторів Революційної української партії Михайла Олександровича Русова (1876– 1909). Однак як тільки відкрилися спецархіви і для науковців стала доступною наукова й творча спадщина Олександра та Софії Русових, ці імена було фактично повернуто із небуття.
Виповнилося 160 років від дня народження Софії Федорівни Русової. Тож, користуючись нагодою, представимо читачам “Зорі Полтавщини” життєвий шлях цієї непересічної жінки, водночас акцентуємо увагу на полтавському періоді в її біографії.
Уродженка села Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії, шведка по батькові (дівоче прізвище – Ліндфорс), француженка по матері, українка по духові, вона усе своє життя віддала ідеї визволення нашого народу з-під імперського ярма. Педагогічні та організаторські здібності, нахил до громадської праці проявилися у Софії ще у підлітковому віці. Так, у 1871 році вона разом із сестрою відкрила у Києві перший дитячий садочок, стала організатором закладів позашкільної освіти для дорослих. Згодом дитячі садки вона започатковувала вже у Харкові, Чернігові, Полтаві. Навіть жандарми, які намагалися відстежувати усі її кроки, дивувалися, з якою завзятістю й енергією працювала ця жінка в інтересах громади.
Однією із перших в Україні Софія Федорівна розпочала пошук шляхів до створення національної системи освіти. Як педагог-філософ, вона глибоко усвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами країни та нації. Свої ідеї вона намагалася закріпити на практиці, хоча й розуміла, наскільки це було небезпечно. Через політичні переконання та українофільство вона разом із чоловіком постійно перебувала під наглядом поліції, неодноразово зазнавала політичних репресій. Документи свідчать, що лише з 1880 по 1905 роки Софію Федорівну Русову заарештовували п’ять разів, у тому числі 1901 року – в Полтаві.
Загалом про полтавський період життя (з 1899 по 1902 роки) Русова у своїх спогадах згадує з особливою теплотою: “[У Полтаві] мене вже чекали, щоб організувати дитячий садок – назбиралось дітей душ 10… діти Падалки, лікаря Волкенштейна та інші. Поділили їх на 2 групи, я навчала різних наук, Ол. Ол. учив співати, хтось іще приходив з ними малювати”. Таким був початок. Поряд із педагогічною роботою Софія Федорівна активно переймалася громадською діяльністю: у їхньому помешканні на вечірки та так звані журфікси збиралося вишукане полтавсько-харківське панство: М. Міхновський, С. Петлюра, А. Кучерявенко, Панас Мирний, В. Короленко, Б. Мартос,
Гр. Ротмістров, М. Ркліцький та інші. Велися бесіди, лунали пісні й навіть політичні промови. У помешканні родини зберігалася і заборонена література.
Зрозуміло, що про спокійне життя у Полтаві годі було й мріяти. Після кількох обшуків у помешканні Софія Федорівна, Олександр Олександрович та Михайло Олександрович Русови були заарештовані. У повідомленні місцевої охранки зокрема зазначалося: “Відставний надвірний радник О. О. Русов і його дружина Софія Федорівна, уроджена Ліндфорс, … продовжують далі свою злочинну діяльність у Полтавській і Чернігівській губерніях щодо повного відділення Малоросії від Російської імперії і утворення самостійної держави на конфедеративних основах, поширюючи ці поняття серед молоді, яку вони для цієї цілі постійно збирають у себе вдома, чоловік з 40 в один вечір, щоб ця молодь ширила ті поняття серед народу шляхом оповідань з народного і селянського побуту, пригадуючи цим простому народові про його самобутність… [вони беруть] найдіяльнішу участь в агітації про заведення навчання в народних школах Малоросії українською мовою, а також у виданні і поширенні малоруського букваря, видівок з малоросійського побуту, нот з малоросійськими піснями революційного змісту й інших леґальних і нелегальних творів для народу малоросійською мовою…”
Періодичні обшуки й ув’язнення, смерть сина Михайла не зламали цю мужню жінку. Переїхавши до Києва, вона деякий час викладала у Фребелівському інституті, була співзасновницею і співредактором педагогічного журналу “Світло” (Київ, 1913– 1914). У складі депутації української інтелігенції 27 серпня 1915 року Софія Федорівна мала аудієнцію у російського міністра освіти Ігнатьєва та подала йому доповідну записку про народну освіту в Україні й потребу навчання рідною мовою.
Маючи високий авторитет у наукових та педагогічних колах, Софія Русова не випадково у період УНР входить до складу Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолює дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює у життя гасло “Українізація народної освіти, всіх її організацій”, бере активну участь в освітянських форумах: Всеукраїнському з’їзді вчителів (квітень 1917 р.), Всеукраїнському професійному учительському з’їзді (серпень 1917 р.); стає співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. У своїх виступах вона зокрема наголошує, що “доля, щастя нашого народу залежать від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої дужої нації”.
Після поразки Української революції Софія Федорівна 1922 року виїхала спочатку до Польщі, а потім – до Праги, де працювала професором педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. М. П. Драгоманова. Водночас до 1938 року очолювала Головну українську національну жіночу раду.
Наукова, педагогічна, політична і громадська діяльність родини Русових у Полтаві – це одна із малодосліджених, але славних сторінок нашого минулого.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
імені Т. Г. Шевченка