Два роки тому, під час кривавих подій на Євромайдані в Києві, мамі двадцятип’ятирічного стриянина Юрія Дяковського втікала земля з-під ніг, бо телефонний зв’язок із сином раптом урвався. Але Бог змилувався: знайомі повідомили, що бачили в телевізійних новинах, як лікарі видаляли Юрію із шиї кулю, ще й називали хлопця “щасливчиком”: смерть пройшла зовсім близько від сонної артерії. Вийшовши на зв’язок, син пояснив вимушену мовчанку по-своєму – застудив горло. Рідні втішалися, що непоправна біда позаду, й гадки не мали, що до неї лишалося менше двох місяців…
Пам’яті Героя України Юрія Дяковського присвятили свій другий відеофільм полтавці Дмитро Гонтаренко та Руслан Сімакін. Загальна назва циклу – “Бандєровцы”. У ній – зумисний акцент на вимові цього слова ворогами-чужинцями – ненависними до всього українського, воліючими бачити в південних сусідах хлібосольних хохлів, а не патріотів, здатних захищати свою землю. Презентація відеофільму відбулася в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Перед цим його показали землякам Героя у Стрию Львівської області.
Простора зала краєзнавчого музею виявилася, на жаль, напівпорожньою. Це неприємно вразило, адже рана від подій дворічної давнини в нашій пам’яті не тільки ще зовсім свіжа, а й поглиблена наступними та досі не спиненими втратами. Присутній на презентації заступник голови обласної ради Анатолій Ханко поділився власними спостереженнями про те, що, на жаль, влаштовувані чиновниками до пам’ятних подій заходи й нині продовжують бути по-совдепівському заштампованими, проведеними для “галочки”, натомість ініціатива, яку запропонували полтавцям автори відеофільмів про українських Героїв, справді заслуговує на повагу й інтерес. Анатолій Ханко розповів також, що особисто для нього найтяжчі спогади про Євромайдан у Києві пов’язані з подіями в ніч із 18 на 19 лютого, коли протестувальників жорстоко відтісняли з Маріїнського парку на Майдан: під щитами хлопці були зовсім беззахисними, їм відривало кінцівки, вибивало очі…
Відеофільм про Юрія Дяковського створено без претензій на творчу унікальність – серцевиною роботи є інтерв’ю з мамою Героя. Її зболені слова перемежовують картини стародавнього Стрия, хроніка протистоянь під час Революції Гідності й жалобних прощань із загиблими на Майдані, уривки з телевізійних новин і дитячі світлини майбутнього Патріота. Візуальний ряд фільму підсилюється емоцією пісні й музики: лине жалобний гімн Майдану за Небесною Сотнею “Гей, плине кача”, захлинається хвилюваннями піаніно, ридає самотня скрипка, гупає у німій тиші чиєсь гаряче серце…
Мама Юрія відверта перед всією країною, як на сповіді: тільки почула, що знову “заколотилося” – Крим, Донбас, – вмовляла сина дати їй слово, що хоч туди не поїде, хай би краще на заробітки до Португалії. Старенький Юрків дідусь, зовсім кволий після інсульту, й досі зі слів її тішиться, що онук працює десь за кордоном. Часто перепитує, як ведеться тому в далеких світах. “Йому там найкраще”, – відказує мама Героя і зізнається на камеру, що й самій не хочеться в правду вірити.
Тіло Юрія знайшли наприкінці квітня 2014 року в річці Казенний Торець поблизу Слов’янська. Впізнати його було майже неможливо – хлопця піддали таким же нелюдським тортурам, як і інших двох патріотів, чиї мученицькі смерті стали початком війни Росії та її яничар-поплічників проти України на Донбасі. Жорстокість, з якою терористи закатували депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака (намагався зняти в рідному місті прапор сепаратистської “ДНР” і встановити державний) та двох товаришів по Революції Гідності: дев’ятнадцятирічного студента Київського політехнічного інституту Юрія Поправку та студента Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Юрія Дяковського, котрі прибули до Слов’янська з єдиною метою – зібрати інформацію про сепаратистський заколот і не мали з собою жодної зброї, приголомшила тоді весь цивілізований світ. Тіло Дяковського мама змогла впізнати лише за шрамом “щасливчика”. Як пізніше з’ясувалося, вироком для хлопця у ворожому полоні стало його походження: для катів воно було вигідним “свідченням” того, що їх прийшли захоплювати бандерівці. Навіть тіло закатованого віддали рідним для поховання тільки після тривалих перемовин…
Перший фільм із циклу “Бандєровцы” був присвячений Герою України, Герою Небесної Сотні зі Львівщини Олегу Ушневичу, який загинув 20 лютого 2014 року від двох снайперських пострілів у серце. Надалі автори планують створити фільми про учасників Революції Гідності й полеглих бійців АТО з Полтавщини. Це чергова безцінна спроба зафіксувати щирі розповіді їхніх рідних і друзів, віднайти й назавжди зберегти найвиразніші штрихи до портретів наших захисників-героїв.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”