Постійну депутатську комісію обласної ради з питань бюджету та управління майном очолює Микола Митрофанович Бондар (“Відродження”).
– Миколо Митрофановичу, які пріоритети очолюваної Вами комісії?
– Пріоритет у всіх нас має бути один: працювати так, щоб громаді Полтавщини жилося краще. Для цього нас обирали депутатами – приймати виважені рішення, контролювати виділення і витрачання бюджетних коштів, щоб вони використовувалися за призначенням.
Я 15 років очолюю господарство, тому ця робота для мене не є проблемою.
– Чи впливатимуть, на Вашу думку, партійні інтереси на прийняття рішень?
– Виборча система така, що всі ми обиралися за партійними списками. Тому до рішення партії дослухатися треба. Але це не основний пріоритет, оскільки я – людина позапартійна. Так було все життя, навіть у КПРС не побував. Це моя принципова позиція.
– Як буде налагоджено контроль за виконанням ухвалених рішень?
– На свої засідання запрошуватимемо розпорядників коштів, будемо заслуховувати їх, виїжджати на об’єкти для контролю. Зараз ми уже ввели новацію: до того, як виділяти кошти, депутати мають побувати на об’єкті й переконатися у доцільності його фінансування, а потім уже запрошувати на комісії розпорядників і по пунктах слухати, що і як зроблено. Іншого способу контролю немає.
– Який досвід слід зберегти з попередніх каденцій ради? Що нового хочете запропонувати колегам-депутатам?
– Депутатом обласної ради я обраний вперше, тому досвідом роботи попередніх скликань, на жаль, скористатися не можу – я його не знаю. Бюджетна комісія – це дуже відповідальний відрізок роботи. Але погодився її очолити, бо знаю: кожен, за кого проголосували люди, має бути готовим брати на себе будь-яку відповідальність. Хоч голови комісії, хоч голови обласної ради. Статус депутата спонукає до цього автоматично.
Колегам-депутатам можу запропонувати єдине: щоб ми завжди працювали по закону, дотримувалися регламенту.
– Розкажіть про свій життєвий і трудовий шлях.
– Народився 7 квітня 1966 року в селі Городище Бахмацького району Чернігівської області. Тато був трактористом, мама – робітницею. Батьки вже покійні. Після закінчення місцевої школи вступив до Української сільськогосподарської академії в Києві. Усіх молодих спеціалістів, хто навчався не від місцевих господарств, направляли на роботу в Чорнобильську зону. Мої однокурсники всі потрапили до Поліського, Іванківського районів Київщини, Овруцького на Житомирщині. Я працював головним інженером у колгоспі імені Леніна у селі Вовчки Поліського району.
Спочатку ніхто не говорив, що жити там не можна. Господарства працювали: сіяли, косили, доїли молоко, всю продукцію відправляли в інші регіони Радянського Союзу – такою була політика. Лише у 1990 році було сказано, що можна виїжджати. Дружина моя була на практиці в колгоспі імені Ілліча Лохвицького району, тут нам запропонували житло й роботу. 10 років пропрацював механіком мехзагону №2, по-народному – бригадиром тракторної бригади. У 2000 році мене обрали керівником господарства, очолюю СВК “Токарі” по цей час. Вижили без стороннього інвестора, обробляємо близько 2 тисяч гектарів землі, є тваринництво. Був депутатом трьох скликань Лохвицької районної ради. Маю доньку, внучку.