Батьківський дім… Місце, що дає крила на все життя, вказує вірну дорогу. Ветерана органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, колишнього заступника голови облвиконкому, обласної ради, очільника управління освіти Бориса Васильовича Чичкала на педагогічну й управлінську стежку привели батьки.
Він народився 24 лютого 1936 року в селі Михайлики Козельщинського району, ріс в  учительській родині.
– Безмежно вдячний своїм батькам  – Василю Севастяновичу і Марії Василівні – за те, що виростили нас із сестрою Валентиною (яка торік, на жаль, пішла з життя), особистим прикладом навчили жити по правді, бути уважними до людей, робити добро і приносити користь, – розповідає  Борис Васильович. – Батько працював директором школи в Говтві. Пройшов Велику Вітчизняну від Сталінграда до Берліна. Очолив школу в Пісках, де пройшли мої дитячі роки. Воєнне й повоєнне дитинство у нас було нелегким, як в усіх дітей війни.
Юнак закінчив Манжеліївську середню школу тодішнього Великокринківського (нині – Глобинського) району,  Харківський державний університет ім. М. Горького (нині – національний університет ім. В. Каразіна), здобув вищу освіту за фахом економіста-географа та вчителя економічної географії. Приклад батьків став у нагоді: трудову діяльність розпочав учителем Бригадирівської середньої школи Козельщинського району.
Далі була комсомольська робота – керівником Козельщинського і Кобеляцького райкомів комсомолу. В 1967 році обраний першим секретарем обласного комітету ЛКСМУ. Тоді був час стрімкого розвитку промисловості області, й молодь ставала активним учасником цього процесу – років творення, ударних комсомольських будов. Почалося будівництво Комсомольська і гірничо-збагачувального комбінату, зводилися новий мікрорайон Молодіжний та промислові підприємства – КрАЗ і нафтопереробний завод у Кременчуці, став до ладу й запрацював на повну потужність завод газорозрядних ламп в обласному центрі.
У Козельщинському районі, де ватажком молодіжних ініціатив був Борис Чичкало, побудували й відкрили музей письменника Максима Горького, який часто приїздив у Верхню Мануйлівку для роботи й відпочинку, створив там драматичний гурток. Спілка письменників України організувала в селі щорічні Горьковські читання. Борис Чичкало пригадує, що то була перша комсомольська будова в районі, робили все лише на ентузіазмі, без державних коштів. За ініціативою обкому комсомолу спорудили пам’ятник Нескореним полтавчанам, було започатковане шефство Полтавщини над бригадою торпедних катерів у Севастополі, де служили юнаки з нашої області.
Сільські комсомольці об’єднувалися в молодіжні бригади, які випробовували передові методи роботи.
– У лавах полтавського комсомолу виросли Трудівники з великої літери, удостоєні високих нагород за свою працю і впровадження передового досвіду, – Катерина Гулій з Миргородського району, Іван Костенко, Ніна Срібна з Решетилівського, Іван Бей з Лубенського, пізніше – Семен Антонець із Шишацького районів, – згадує Борис Чичкало.
У 1970-х, коли він був першим секретарем Диканського райкому КПУ, зводилася перша черга птахофабрики в Стасях, розбудовувалася інфраструктура села з п’ятиповерховими будинками. Завдяки ініціативності тодішнього директора фабрики Олексія Яковенка та підтримці райкому і райвиконкому виросло сучасне село. Враховуючи специфіку приміського району, в господарствах щороку зводилися житлові будинки.  Коли  за ініціативою керівника області Федора Моргуна ставилося завдання соціальної перебудови сіл, значну роль відіграв досвід диканчан.
Згодом Борис Васильович Чичкало перейшов на роботу до Полтавського обкому КПУ. В 1980 році заочно закінчив Московську академію суспільних наук і в 1982-му був обраний заступником голови облвиконкому, відповідав за роботу підприємств місцевої та харчової промисловості, торгівлю, службу побуту. Згідно з планами виконкому  будувалися магазини, робітничі, студентські їдальні.  Тоді були свої особливості постачання продуктів, це вимагало вирішення питань із “вибиванням” фондів на товари, їх справедливим розподілом. Діяли системи облхарчопрому та облспоживспілки, які займалися заготівлею й переробкою харчових продуктів. Велику увагу приділяли розвитку місцевих промислів, зокрема високим попитом користувалися опішнянська кераміка, вишиті й виткані вироби з Решетилівки, Полтави, плетені легкі меблі з лози із Великої Багачки, зміцнювалася матеріально-технічна база таких підприємств. У більшості сіл були відкриті побуткомбінати та комплексні приймальні пункти, яких зараз немає. “Родзинкою” Полтавщини було те, що побутове обслуговування дійшло до кожного села.
Щороку вводилися в дію нові дитсадки і школи. Полтавщина – єдина область України, де в кожному районі були відкриті училища для підготовки робітничих кадрів.  Першим  регіон вирішив і проблему навчання сільських дітей, створивши комплекси “Школа – дитячий садок”, у рамках програми “Сільська школа” відпрацювали систему підготовки педагогів.
Коли прийшло чорнобильське лихо, у 1986 році, Борис Чичкало очолив обласний штаб із організації захисту населення  від наслідків Чорнобильської катастрофи.
– Перед штабом стояло завдання забезпечити належний захист від впливу жахливої аварії на здоров’я мешканців. Із фахівцями інших галузей народного господарства, – згадує Борис Васильович, – розробили план дій: організація контрольно-пропускних пунктів для санітарної обробки людей і техніки, що заїздили на полтавську територію, контроль за продуктами харчування, які надходили полтавцям і вивозилися з області. Близько 15 тисяч жителів Полтавщини працювали в 30-кілометровій зоні аварії, і ми не раз навідували цих людей, розбиралися в ситуації,  забезпечували їхні потреби, розміщували у себе переселенців. Організували Центр реабілітації осіб, постраждалих від катастрофи на ЧАЕС, на базі другої обласної лікарні. Була налагоджена система оздоровлення чорнобильців із використанням місцевих санаторіїв. Коли реорганізовували виконавчу владу і ліквідували облвиконкоми, мене направили на роботу начальником обласного управління освіти. Те, що зараз хочуть відновити виконавчі комітети місцевих рад, вважаю правильним – двовладдя нікому не потрібне. Коли перший раз за часів незалежності обирали обласну раду, голову ради обирала вся область. Тоді Миколу Залудяка, обраного народом,  Президент призначив і головою ОДА. Це справжня демократія. А я був заступником голови обласної ради в 1994–1999 роках. Ми часто збирали голів сільрад, і кожний із них міг вирішувати свої питання безпосередньо з керівниками області.
Останньою масштабною новобудовою облвиконкому з об’єктів соціального призначення стала обласна наукова бібліотека імені Івана Котляревського. У ті часи увели в дію Співоче поле Марусі Чурай, музей-заповідник Миколи Гоголя, музеї Антона Макаренка, авіації і космонавтики, інші заклади культури.
Борису Васильовичу не раз доводилося починати нову справу із нуля – зокрема за його керівництва галуззю соцзахисту побудували один із кращих в країні Горбанівський геріатричний будинок. Область першою розробила програму “Турбота”.  На центральних садибах господарств діяли будинки ветеранів для літніх людей, які могли перебувати там безкоштовно.
На новому рівні стали працювати добровільні народні дружини, які застосовували тіснішу співпрацю з міліцією – він очолював обласний штаб ДНД. Коли створили нову структуру – Координаційний комітет при Президенті Україні, щоб узгоджувати дії для зміцнення правопорядку, куди увійшли керівники силових структур, – організовував роботу, будучи його секретарем.
Борис Чичкало – відмінник освіти України, має два ордени Трудового Червоного Прапора, орден “Знак Пошани”, грамоти Верховної Ради УРСР, обласної ради,  міністерств освіти та культури, численні медалі та відзнаки.  Заочно закінчив республіканський інститут підготовки менеджерів при Раді Міністрів УРСР. Офіцер запасу.
Зараз ветеран праці – на заслуженому відпочинку і не перестає активно займатися справами. Є співавтором книги про Чорнобиль. Порядкує  на садибі в Диканському районі.
58 років тому з дружиною Валентиною Тихонівною створили сім’ю. Разом вчилися в університеті, розповідає Борис Васильович, тільки вона – на економічному факультеті. А познайомила їх музика. На горищі гуртожитку хлопці знайшли старі домри й організували оркестр. Дівчина – голова студкому – прийшла запросити їх зіграти… Дружина багато років очолювала плановий відділ заводу “Лтава”. Через роботу чоловіка родині довелося 7 разів міняти місце проживання. Виростили сина Юрія, дочку Ірину, яка зараз – доктор економічних наук, мають  онуків Олега і Дашу.
– “Зорю Полтавщини” я особисто передплачую з 1958 року, а до того вона була бажаною гостею в батьківській родині. Полтавська область багата досвідом розвитку усіх галузей, – підсумовує 80-річний ювіляр. – П’ять скликань я обирався депутатом обласної ради, тож був причетний до планів  розвитку краю, знаю, як важко все розрахувати і ще важче – виконати. Але виконкому вдалося напрацювати великий досвід, хотілося б, щоб він не втрачався і нині депутати більше уваги звертали на нашу роботу.  Полтавщина ніколи задніх не пасла. Змінюються часи, та іноді стає прикро, коли все починають робити заново, наче до цього нічого не було. В силах полтавців використати зроблене старшими поколіннями для користі сьогодення і майбутнього.
Зоряни приєднуються до численних привітань і побажань, які цими днями надходять на адресу ювіляра. Бажаємо Вам, шановний Борисе Васильовичу, міцного здоров’я, родинного затишку, бадьорості та наснаги на довгі роки.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”