Захоплюючу віртуальну подорож до “килимарської столиці” Лівобережної України та батьківщини унікальної, відомої в усьому світі вишивки “білим по білому” запропонували всім, хто завітав до Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського на презентацію туристичного потенціалу Решетилівського району. Туроператори мізкували про особливості маршруту, а цікаві гості спілкувалися з творцями решетилівських шедеврів, пізнавали магічну таїну їхнього мистецтва на майстер-класах, слухали оповідь про засновника уславленого селища козака-пасічника Решетила, дивувалися квітуючим усіма земними барвами радощів і печалей світом видатного майстра-килимаря Леоніда Товстухи, милувалися решетилівською сукнею італійської кінодіви Софі Лорен…
 Чудес вистачало на усякий смак. Шкода, що повністю перейнятися ними було неможливо, адже викладачам Решетилівського художнього професійного ліцею наразі не до святкових дійств – вони б’ють на сполох: їхній заклад, унікальна перлина Лівобережної України, невдовзі може зникнути з переліку вітчизняних навчальних закладів…
За крок до неприпустимої втрати
Заслужений майстер народної творчості України, майстер виробничого навчання з ручної вишивки Решетилівського художнього професійного ліцею Надія Вакуленко лише зітхає на захоплене запитання журналістів про особливості вишивки “білим по білому” й відразу ж починає із наболілого. У зв’язку з тим, що з 1 січня цього року фінансування профтехзакладів передали місцевим органам влади, йдеться про їхню оптимізацію. “Ми були просто шоковані новиною, що наш ліцей, який не просто представляє українське народне мистецтво на численних міжнародних виставках і фестивалях, а повертається з них із тріумфом для України, планують об’єднати з Решетилівським професійним аграрним ліцеєм, причому саме під назвою останнього. Хто з абітурієнтів, скажіть мені, здогадається, вибираючи собі майбутню спеціальність із народних промислів і ремесел, шукати її у списку навчальних закладів сільськогосподарського спрямування?”
Дуже прикро, говорить Надія Вакуленко, чути в цьому контексті закиди про те, що вишивають не тільки в Решетилівці. Воно й справді, вишиває сьогодні, дякувати Богу, мало не пів-України, але ж на вершині цього народного мистецтва – переважно решетилівські майстри, вишиванки яких носили всі попередні Президенти України, і чинний – також. Кожен другий народний депутат України любить покрасуватися в решетилівському вишиваному шедеврі. Захисникам ліцею з усією серйозністю дорікають, що вас там, мовляв, мало. І це, чесно кажучи, приголомшує: лише безнадійні неуки не розуміють, що унікального ніколи не може бути багато, його, навпаки, оберігають від масовості. “Наш навчальний заклад існував під час фашистської окупації, працював при Януковичу, а зараз, здавалося б, така патріотична влада прийшла – і ми за крок від втрати статусу художнього ліцею!” – бідкається викладачка.
Боротьбою за окреме й повноцінне життя ліцею, якому Надія Вікторівна віддала вже три десятиліття своєї праці, вона змушена займатися поряд із іншою – іміджевою для України – справою: підготовкою до внесення полтавської вишивки “білим по білому” та її мотиву “ламана гілка” до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Поки що цього удостоївся лише петриківський розпис. Власне, викладачам ліцею так і пояснили: хто, як не ви, відомий у світі заклад, має цим опікуватися? Справді ж, парадокс.
Де б у світі не доручали представникам Решетилівського ліцею презентувати свої вироби, кругом, лише побачивши вишиванку, іноземці вигукують: “Юкрейн!” Це вже стійка асоціація, і її авторство значною мірою належить саме решетилівським майстрам. Не раз і не двічі перекладачі з різних мов висловлювали їм захват іноземців, які присягалися, що нічого красивішого в житті не бачили. Отож неможливо не погодитися зі словами директора ліцею Наталії Бігун, що так успішно й самовіддано, як майстри народного мистецтва та спортсмени, авторитет України в світі не відстоює ніхто. І хіба все це разом не надає право ліцею на винятковий за будь-яких часів і матеріальних скрут підхід – як до решетилівської скарбниці української автентики?
Філософія цвіту й життя
У рамках презентації туристичних перспектив Решетилівщини гості дійства переглянули виставку робіт народного художника України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, неперевершеного килимаря Леоніда Самійловича Товстухи. Усі стіни у виставковій залі заполонили його ніжні барвисті квіти. Живі-живісінькі, як людські спогади про найдорожче – рідну землю, її воїнів-захисників, багатовимірне почуття любові. Сама ж виставка присвячена нев’янучій пам’яті про Леоніда Товстуху, якому восени минулого року могло б виповнитися 85 років.
Він відійшов у засвіти в 2010-му, залишивши нам загадки своїх шедеврів, на яких кожен колір і кожна пелюстка наділені дивним голосом, який чуєш зсередини себе. Це голос про вікову історію і щиру вдачу нашого древнього народу, про красу природи й людської душі…
Донька уславленого майстра, мистецтвознавець Тетяна Леонідівна Коваленко нагадала, що батько протягом 41 року очолював у Решетилівці колишню фабрику художніх виробів імені Клари Цеткін і доклав титанічних зусиль, щоб старе козацьке містечко стало знаним на весь світ центром килимарства. Разом із іншою майстринею, Надією Бабенко, він вважається творцем феномена решетилівського килима. На виставці експонується доробок художника за 1980 – 2003 роки, а також три гобелени, які представляли Україну на всесвітній виставці в Америці в 1975 році. На них зображені пори року: зима, весна й літо – всі в співучій красі українського розмаю. “Прилетіли” на виставку до краєзнавчого музею і жар-птиці Леоніда Товстухи, які багато років зичили щастя молодятам у Полтавському будинку шлюбів. Тоді казкове пташине убранство яскравіло на гобелені, тепер від нього залишився сувенірний килимок.
В ескізі можна побачити на виставці знаменитий гобелен Леоніда Товстухи “Народжені рідною землею”, який у 2005 році подарований Раді Європи (Страсбург, Франція) від України. Подарунок ретельно добирала делегація за завданням тодішнього спікера парламенту Володимира Литвина.
Але з найбільшою теплотою Тетяна Леонідівна розповіла про останню роботу батька. Він не встиг її завершити – цю місію виконали його нащадки. У центрі гобелена – золоті куполи церков. Струнких і білих, обвитих пишним квітучим вінком. Це втілення в кольорі й нитці думок, якими жив тоді майстер. Його притягувала до свого невидимого порога древня Успенська церква, яка височіла на тому місці, де згодом виросла перша будівля його улюбленої фабрики. У цьому вже неземному творчому діалозі зі святинею – ще одна загадка світовідчуття неперевершеного килимаря…
Решетилівський детектив із Софі Лорен
Голова Решетилівської райдержадміністрації Роман Перепелиця розповів, що нині є задуми щодо відновлення в селищі колишньої фабрики художніх виробів. Утім і без пояснень зрозуміло, що це плани не на найближчий час. Голова райради Іван Писаренко захопив аудиторію приватними історіями про те, як його земляк нарешті відшукав оповитий у рідному містечку міфами килим заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Надії Бабенко в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, де він зберігається з 1969 року. Інша улюблена решетилівцями історія пов’язана із зіркою світового кіно – Софі Лорен. Адже й вона під час зйомок радянсько-італійської кінострічки “Соняшники” не залишилася байдужою до створюваного місцевими майстринями одягу. Досі гуляє в народі чимало чуток про те, як іноземна актриса приїздила в Решетилівку приміряти українські обновки. Звісно, таємно, завдаючи зайвого клопоту невсипущим агентам КДБ.
Як би там не було, а “сукня Софі Лорен” – сьогодні найцікавіший експонат Решетилівського районного народного краєзнавчого музею для відвідувачів прекрасної статі. На виставку до Полтави цю витончену річ також привезли, таємниче зауваживши, що жінки полюбляють біля неї фотографуватися, оскільки експонат приносить їм щастя. Правда це чи байки – вирішуйте самі, але не відчути щастя, завітавши в музей, де зберігаються понад 600 експонатів, причому половина з них є оригінальними, точно неможливо.
Окрім музею, туристичний маршрут “Стежками решетилівської вишивки” запрошує охочих відвідати Решетилівську майстерню художніх промислів і Решетилівський художній професійний ліцей, а це й цікаві екскурсії, і захоплюючі майстер-класи. У майстерні пішли на поступки “слабкостям” сучасних підлітків і пропонують взяти участь у процесі комп’ютерної вишивки. Разом із тим можна насолодитися і ручним орнаментотворенням.
Чимало дивовижних відкриттів гості Решетилівки зроблять у художній галереї відділу культури і туризму. У народознавчій кімнаті районної бібліотеки на них чекають чаювання, напій готують із лікарських трав, та пригощання медом від пасічника Решетила.
Мандри цим живописним краєм – хвилююче поринання у світ, що й сьогодні надихає багатьох відомих майстрів – родину Пілюгіних, Ніну Іпатій, Петра Шевчука та інших.
Заступник начальника управління інфраструктури та туризму облдержадміністрації Лариса Оніщук нагадала також, що Решетилівка входить в обласний туристичний маршрут “Від Шевченка – до Симоненка”. Великий Кобзар відвідував Решетилівку в 1845 році.
Майстер-класи з сюрпризом
Тільки-но по закінченні презентації гостей дійства запросили на майстер-класи, люди вервечкою потягнулися до столика з ляльками-мотанками. Підганяв інтригуючий анонс: цього рукоділля буде навчати чоловік. Двадцятидворічний Сергій Жимуренко зовсім не бентежився від зауважень жіноцтва про незвичність його захоплення для решетилівського козака, навпаки, всім допитливим був щиро радий. За освітою він – режисер видовищно-театралізованих масових заходів. Працює керівником літературного гуртка у Решетилівському районному будинку культури. Першу ляльку-мотанку виготовив майже рік тому. Але насправді зацікавився цим рукоділлям ще в дитинстві, коли знайшов удома на горищі, в старій прабабусиній скрині, таку пані-красуню. Для створення своїх ляльок-мотанок хлопець використовує як сучасні, так і старі тканини – пощастило, що в родині залишилася прабабусина плахта.
Чимало людей зупинялися біля викладача-майстра з килимарства Решетилівського художнього професійного ліцею Юлії Тушко й спостерігали, як нитка за ниткою вимальовується на тканому небесних барв тлі український тризуб. Інші намагалися проникнутися секретами вишивання. Власне, це все і є тим, що не тільки одухотворює, а й зв’язує, зшиває нашу історію і націю воєдино, і великий гріх буде нам його сьогодні не зберегти.
P.S. За час, коли матеріал готувався до друку, ряд народних депутатів України звернулися до Міністерства освіти й науки України з клопотанням про збереження Решетилівського художнього професійного ліцею у нинішньому статусі.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”