Навідували родичів у Біликах Кобеляцького району, вони живуть неподалік залізничної станції Ліщинівка, то зустрічали нас із ліхтариками і “гостьовими” гумовими чоботами. Бо тільки віддаляєшся від освітленого перону – темрява і ями на дорозі, розповіла полтавка Ірина. Жінка подзвонила до редакції з іншого приводу: нарікала на  нечищений сніг і баюри в темних дворах обласного центру, втім зазначила, що хоч вулиці в Полтаві добре освітлені. А в селах і селищах – гірше. Приміром, у Біликах. Взимку більш-менш зручно ходити, а зараз сніг тане, треба йти по багнюці й вибоїнах, заповнених талою водою, спотикатися об горбки, бо не видно, куди стати. На інших вулицях поставили ліхтарі, а за переїздом темно. Так і вийшло, що читачка підказала тему для газетного матеріалу.
Почувши, як люди “ламають ноги”, розходячись з вечірніх поїздів по темних стежках і балках, очікувала гіршого. Виявилося, справи з вуличним освітленням у селищі непогані. Хоча й не скрізь.
Попутниця в електричці дорогою до Ліщинівки, колишня працівниця ПТРЗ Наталія, розповіла:
– Зараз краще стало з освітленням, у нас світяться і Федорівка, і Поділ (кутки селища). Щотижня їжджу до матері, вона живе хвилин за десять ходу від станції, то там не темно. Проблеми є інші – сморід від свинокомплексу, та комісія з Полтави приїде розбиратися. Лікарню місцеву все “реорганізовують”, залишили сімейних лікарів, а “швидку” що – з Кобеляк викликати?
Поїзд прибуває у Ліщинівку о пів на шосту вечора. Сутеніє, освітлення не увімкнене. Близько шостої вже стемніло, а ліхтарі не горять.
“Ввімкнуть трохи пізніше”, – запевняють місцеві жителі. Й додають: “Добре, що залізниця продовжила перон станції, вимощений зручною плиткою, до автомобільного переїзду, і не треба людям тепер стрибати по щебеню”.
Ліхтарі вмикаються. Центральні вулиці, що ведуть від вокзалу в нагірну частину селища, Будівельна і Кобеляцька, освітлені добре, відстань між світильниками прийнятна. Хоча маленькі бічні вулички й провулки освітлені через одну, є такі, що залишаються в темряві. У тому числі й та, що відходить від Будинку культури. На розі  – ліхтар, а далі – немає. Місцеві присвічують собі мобільниками і ліхтариками. Засліпить фарами машина, висвічуючи калюжу на нерівній дорозі, проїде – і знову темно.
– Довго люди добивалися, та зробили нам освітлення, ми задоволені, – каже мешканка вулиці Будівельної Галина Лях, радіючи світлу біля свого будинку. Жінка ходить із паличкою і в темряві їй було б дуже важко пересуватися. – Перед виборами, з осені, стали робити освітлення, тепер і за переїздом, і нагорі світиться. Почав нещодавно їздити по селищу новий сміттєвоз, зручно викидати сміття. Хоч і платний – по 5 гривень з людини в місяць, книжечки абонентські роздадуть, але це того варте. Часом дошкуляє запах зі свинарника (під час нашої розмови запаху не було. – Авт.), коли там чистять. Треба щось із цим робити. Скільки вже нас збирали і не вирішили питання! І ще побажання – пустити молочноконсервний завод, бо де ж людям працювати? Таке смачне згущене молоко робили…
Тим, хто живе з іншого боку залізничних колій, пощастило менше. На вулиці Полтавській, що прямує до мосту через Ворсклу й далі на виїзд із селища до траси Полтава–Кременчук, ліхтарі засвітилися нещодавно. Убік від заасфальтованої Полтавської вздовж колій стоять житлові приватні будинки, біля деяких – перекинуті через канави дошки, піддони. У темряві люди ходять по багнюці й воді. Жінка з дитиною, зійшовши з поїзда, повернула від переїзду в інший бік – на зовсім неосвітлену вуличку, що тягнеться паралельно рейкам.
За освітленим переїздом на Полтавській вулиці біля церкви метрів триста немає жодного ліхтаря, а ями – є. Дорога робить напівкільце, машини літають на великій швидкості, а люди йдуть по проїжджій частині, вузенькі тротуари нерозчищені від снігової “каші” й льоду. Така ж слизота обабіч шляху, тож треба бути акробатом, щоб не впасти, не потрапити під машину в темряві. Далі тягнеться рівний ряд стовпів із ліхтарями. Світять усі. Деінде крізь туман блимає світло й на інших вуличках.
Є пішохідний перехід через колії – бетонні плити, за ними по талому снігу й грязюці протоптані стежки через лісосмугу й чагарники до приватних будинків. Коли залишається позаду прожектор станції, перехожих, що прямують стежкою, огортає пітьма. Навіть асфальтована дорога вздовж залізниці за вокзалом неосвітлена. А ось двори багатоповерхівок біля станції й у центрі – освітлені.
– Освітлення у нас не пов’язане з виборами, це постійна робота депутатського корпусу, – коментує “картинки з натури” селищний голова Біликів Юрій Латиш. – По вулиці Полтавській є ліхтарі, за переїздом справді неосвітлена ділянка, туди теж світильники доставимо. 65–70 відсотків території селища зараз освітлюється. З цього року працюватимуть ще три контрольні підстанції. Сесією селищної ради вже затверджені кошти на поточний рік, і Білики будуть освітлені на 90 відсотків. Є деякі нюанси, приміром, нещодавно одночасно 6 ламп згоріло – замінили. У цьому році буде підвищена вартість електроенергії для освітлення населених пунктів залежно від часу доби. Зараз ми вмикаємо вуличне світло з 18-ї години до опівночі, світиться і о четвертій ранку, коли люди йдуть на перші поїзди. Вулиці біля станції, на прохання мешканців, стали трохи раніше вмикати. Багато “напалювати”, щоб відімкнули за борги, теж не хочемо. За переходом через колії є місця, де немає електроопор і світильників. Пристанційний провулок теж через це не має ліхтаря. Працюємо, щоб і такі місця освітлити. Приміром, на Подолі є ділянки, де живуть 2–3 людей, дорого тягнути півтора кілометра проводів. То хочемо купити лампи на сонячних батареях.
Білики поступово виборсуються із пітьми. Можливо, це і є те світло в кінці тунелю проблем?

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”