“Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, – писав свого часу Максим Рильський, – то найвідповідніше слово було б – боротьба”. Про саму ж поетесу Євген Маланюк сказав, що вона – “Мешканка вершин і вічності, повноправна громадянка Олімпу!” Це була людина виняткової мужності й принциповості, духовної краси й мистецького обдарування, її талант виявився в багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, критиці й публіцистиці, перекладацькій роботі та фольклористиці.
Лариса Петрівна Косач народилася в місті Звягелі (нині – Новоград-Волинський, що на Житомирщині) 25 лютого 1871 року в інтелігентній, “літературній” родині. Мати Олена Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах “Перший вінок”. Батько – юрист, громадський діяч, високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Вони багато уваги приділяли вихованню шістьох дітей, їхній гуманітарній освіті.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали в сім’ї, і це домашнє ім’я стало літературним псевдонімом), Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні світогляду племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння Батьківщині, він допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих луків. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний світ української міфології з мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потайки вночі, долаючи страх, бігала в ліс і шукала там мавку. Дівчина росла веселою і жвавою, любила музику, старанно вчилась гри на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Однак хвороба (туберкульоз кісток) не дала змоги втілити в життя її мрію про музику. З болем вона прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі й жалі (“До мого фортепіано”). Та все ж музику не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюються у багатьох творах, про що свідчать заголовки: “Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”, “Пісні про волю”, “Лісова пісня”…
З 1879 року родина Косачів оселилася в Луцьку, там і почалися два визначальних в Лесиному житті процеси: творчість, що піднесла її так високо, та страшна недуга, яка занапастила в розквіті творчості. Леся не змогла навчатись ні у школі, ні в жодному іншому навчальному закладі. Але вона здобула глибокі й різнобічні знання. Особливо добре знала літературу – вітчизняну і світову, володіла класичними й основними європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької, англійської, італійської, польської мов. Історію вивчила настільки досконало, що у 18 років написала підручник “Стародавня історія східних народів”. З юних років цікавилася філософією.
Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-річною дівчинкою (вірш “Надія”, який присвятила своїй тітці Олені Косач, котра була заслана за участь у революційному русі).
Вперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 році у львівському журналі “Зоря”, де було надруковано вірші 13-літньої поетеси – “Конвалія” і “Сафо”. З цього часу її твори все частіше публікуються в різноманітних виданнях. 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (підготовлена нею спільно з братом Михайлом).
У середині 1980-х років Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків, Старицьких Леся увійшла до літературного гуртка творчої молоді “Плеяда”.
Через загострення хвороби у 1888 році Леся Українка змушена їхати до Варшави на консультацію до лікарів. Того ж року написано вірші “Чого то часами”, цикл “Подорож до моря”, “Пісня”, поему “Самсон”, здійснено переклад “Одіссеї” Гомера, роману “Бідні люди” В. Гюго. З “Плеядою” пов’язаний початок творчої діяльності Лесі Українки як прозаїка. Оповідання “Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Метелик” та інші публікуються в журналах “Зоря”, “Дзвінок”. І разом із тим то були роки важких страждань дівчини, в якої “була весна, та тільки за вікном”, адже нестерпно боліла нога, уражена туберкульозом.
У 1890–1891 роках Леся Українка перебуває в Києві, Криму, Луцьку, в селі Колодяжному, пише поезії “До мого фортепіано”, “Веснянка”, цикли “Сім струн”, “Кримські спогади”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли” та інші, виїздить на консультацію до Відня.
У 1892 році написано вірші “Досвітні огні”, “Сосна”, “Сон літньої ночі”, поему “Місячна легенда”. Працює над поемою “Роберт Брюс, король шотландський”, у Львові вийшла “Книга пісень” Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з
М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій “На крилах пісень” з’явилась у Львові (1893 р., друге видання – в Києві 1904 р.), там же вийшла й друга збірка “Думи і мрії” (1899), третя “Відгуки” (1902) – в Чернівцях.
З 1893 року Леся Українка живе в Гадячі, Одесі, Колодяжному, Києві. За нею встановлено негласний нагляд поліції.
1894 рік – навчання в малювальній школі М.І. Мурашка в Києві. У травні поетеса вирушає за кордон до дядька Михайла Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню світогляду письменниці. Побувавши 1891 року в Галичині, а пізніше – й на Буковині, Леся Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І.Франком, М.Павликом, О.Кобилянською, В.Стефаником, О.Маковеєм, Н.Кобринською. Основні зміни у формуванні соціально-політичного світогляду письменниці припадають на цілорічне (1894– 1895) перебування у Михайла Драгоманова в Софії і зумовлені трагічною подією, якою була для неї смерть дядька. Леся повертається з Софії, пише цикл поезій “Невільничі пісні”.
1896 року мешкає в Києві, Колодяжному. Пише твори “Товаришці на спомин”, “Грішниця”, “Слово, чому ти не твердая криця”, драматичний твір “Блакитна троянда”.
Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотні віршів, із яких половина за її життя не була надрукована.
У 1897 році поетеса живе в Києві, Ялті. Познайомилася із Сергієм Мержинським, який став її близьким другом. Пише вірші “У пустині”, “Зоря поезії”, “Забута тінь” та інші.
Прогресуюча хвороба змушує Лесю часто змінювати місце перебування. З 1899 року вона живе в Берліні, Гадячі, Зеленому Гаї, Києві.
У січні 1901 року приїздить до Мінська доглядати тяжкохворого Мержинського, який помер 3 березня. Цього року було написано драматичну поему “Одержима”, вірші “Королівна”, “Віче” та інші.
1902 рік поетеса провела на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій “Відгуки”.
1903 року Леся Українка бере участь у відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. У цьому році помер від інфекційного захворювання брат Лесі Михайло. Завершено драматичну поему “Вавілонський полон”, вірш “Дим”.
У 1904–1905 роках створює поезії “Дочка Ієфая”, “Напис в руїні” та інші. У Києві вийшло друком друге видання збірки “На крилах пісень”, яке зазнало цензурних змін.
Письменниця закінчила в чорновому варіанті поему “Осіння казка”, створила цикли “Пісні з кладовища”, “Пісні про волю”, вірші “Мріє, не зрадь!”, “Упоєні на бенкетах кривавих…”, діалог “Три хвилини”.
У 1906 році живе в Києві, Зеленому Гаї, пише сатиричні вірші “Казка про Оха-чародія”, “Веселий пан”, “Практичний пан”, “Пан-народовець”, вірші “Пророк”, “Жіночий портрет”.
У 1907 року вона вийшла заміж за відомого музикознавця-фольклориста Климентія Квітку. Поетеса живе в Криму, завершує драматичну поему “Кассандра”. Жандарми вчинили обшук у квартирі Косачів, конфіскували 121 книжку. Лесю Українку разом із сестрою Ольгою було заарештовано.
У 1908 році Леся Українка перебувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі, їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках. У січні 1909 року в Києві було поставлено “Блакитну троянду”, а грошовий збір передано на пам’ятник Тарасу Шевченку.
Останні роки життя Лариси Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. До речі, на чужині – в країні пірамід – поетесу знайшов і відвідав український історик, академік Дмитро Яворницький.
Разом із чоловіком Леся збирала фольклор, інтенсивно опрацьовувала власні драми. Перемагаючи тяжкі страждання, на Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. І – знаходила силу працювати. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою. “Лісова пісня” вийшла друком в Києві ще за її життя в 1912 році. В Кутаїсі було написано також драми “Камінний хрест” та “Оргія”. У березні 1913 року вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка прийняти її твори в депозит, 28 квітня востаннє приїхала до Києва, прийшла на присвячений їй вечір у клубі “Родина”, а в середині травня відбула до Кутаїсі. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. Їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми “На передмістю Александрії”.
1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі Леся Українка, великий поет України і жінка з трагічною долею, відійшла у вічність у віці 42 років. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила промов, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшла багатотисячна колона – Україна ховала свою дочку.

 Підготувала Марія ВІТРИЧ.