Батько Ігоря Сердюка, Микола Петрович, говорить, що для сина Майдан був справжньою Революцією Гідності, від якої він очікував повалення злочинного режиму Януковича, очищення влади й позитивних змін в Україні, яку дуже любив:
– Ігор був на Майдані майже з перших днів мирних протестів і аж до 18 лютого 2014 року, коли його не стало. Але ми про те не знали – син не говорив нам, де він, мабуть, щоб не хвилювати. Дізналися про його перебування лише на Різдво. Ігореві було 44 роки, коли він прийняв цілком свідоме рішення їхати на Майдан.
Микола Петрович говорить, що син був справжнім патріотом України. Ще задовго до революційних подій почав голосно вітатися: “Слава Україні!” Не усім це подобалося, але Ігор вважав – так має говорити кожен свідомий українець, яким був і сам. Власноруч змайстрував із бронзи тризуб ще тоді, коли про цей символ України навіть страшно було говорити, ще один викарбував у себе на плечі, пізніше проти серця зробив ще одне татуювання – портрет героя кубинської революції Ернесто Че Геварри. По ньому потім й ідентифікували тіло, коли доставили його в морг…
Загинув Ігор на перехресті вулиці Інститутської й провулка Кріпосного. На веб-сторінці “Небесна Сотня” про ті трагічні події розповідають так: “Ігор потрапив під обстріл поблизу Маріїнського парку, коли допомагав зводити барикаду. Оскільки було оголошено перемир’я, люди були без зброї, без жодного захисту. Коли ж почалося протистояння, групу, в якій перебував Ігор, відтіснили до станції метро “Арсенальна”. На них напали загони “беркутівців” і “тітушок”. Ігореві вистрілили впритул в обличчя…”
Зі слів очевидця Тараса Пастуха: “Беркутівці кидали світлошумові гранати. Багато газу було. Також вони кидали коктейлі Молотова. Там реально було пекло. Ігор стояв метрів за 15 від “їжака”, який зробила самооборона. Я пам’ятаю, як він упав. До нього кинулися, взяли за руки-ноги і понесли. Ігор не був у протигазі, військовій одежі. Але він тримав прапора (як я пам’ятаю). Снайпер вирішив поцілити саме у прапороносця…”
Страшну звістку повідомила родичам Ігоря Сердюка медсестра, яка знайшла в кишені загиблого мобільний телефон і відшукала в телефонній книзі номер його брата Володимира. Не вірилося, що Ігоря – такого життєрадісного, такого дружелюбного – вже немає!
Ігор дуже любив життя, був компанійською, відвертою людиною. Там, де знаходився він, завжди панувала невимушена й щира атмосфера. До всього, за що брався, ставився серйозно, із повною віддачею. Вчився добре, закінчив середню школу без трійок. Дуже цікавився історією України, її культурою, особливо коли від батька дізнався про козацьке походження роду Сердюків.
– Якось я знайшов у одному з журналів інформацію про те, що сердюки були гвардією українських гетьманів, розповів синам. Із тих пір Ігор ще більше почав цікавитися українським минулим, – згадує Микола Сердюк.
У побуті Ігор був дуже акуратним. Навіть в похідних умовах, у яких довелося жити на Майдані, не полишав цієї армійської звички. Його побратими, які жили з ним в одному наметі, розповідали, що в нього завжди найкраще було заправлене ліжко.
– Всі розуміли, що там небезпечно, тим паче, що й тодішній міністр МВС Захарченко заявив – проти протестувальників буде застосована сила. Ігоря попереджали друзі про те, що на Майдані “буде місиво”. Але він сказав, що не повернеться до відставки Януковича. Багато хто не витримав психологічної напруги, поїхав із Майдану напередодні масових розстрілів – чутки про те, що це станеться, ходили. Але Ігор залишився до кінця…
Коли вже поховали Ігоря й Майдан завершився поваленням режиму Януковича, в кишені чоловікової куртки дружина Іра знайшла значок, на якому викарбувано “Воля або смерть!”
Зі своєю майбутньою дружиною Ігор вчився в одному класі. Після школи їхні життєві дороги на певний час розійшлися. Вона поїхала навчатися в інше місто, він пішов у армію. Служив у Німеччині, у військах ППО, був старшим кодувальником. Коли повернувся в рідний Кременчук, запросив її на свій день народження. Так знову з’єдналися долі, щоб уже й не розлучатися…
Останні роки Ігор Сердюк захоплювався дайвінгом. Полюбляв риболовлю. Усі свої трофеї ніс або додому, або роздавав друзям, яких у нього було багато. А ще готував смачнючі страви з риби та м’яса…
На місці, де пролилася кров нашого земляка, на перехресті вулиці Інститутської й провулку Кріпосного, й досі лежить автомобільна шина із його портретом. Там завжди – живі квіти. Їх приносять небайдужі кияни. За імпровізованим меморіалом наглядає місцева волонтерка Олена. Вона частенько дзвонить Ігоревим батькам…
На книжкових полицях у квартирі батьків Героя – багато книжок. Серед них – і подароване автором, Тетяною Даніловою, видання “Небесна Сотня. Герої не вмирають”. В ньому є й сторінка, присвячена Ігореві Сердюку. Орден “Золота Зірка”, що підтверджує високе звання Героя України, вручив Ігоревим батькам Президент України Петро Порошенко. Пишаються вони й іншою синовою нагородою – медаллю “За жертовність і любов до України”, яку отримали від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
У Кременчуці ім’я Ігоря Сердюка знає мало не кожен мешканець міста. До дня його загибелі щороку проводяться траурні заходи, прийнято рішення його іменем назвати одну із центральних кременчуцьких вулиць – Жовтневу. Але найкращим вшануванням пам’яті Героя України Ігоря Сердюка, інших членів легендарної Небесної Сотні й усіх тих, чиї життя забрала чи покалічила неоголошена війна, яка й досі триває на сході, стане справедливе покарання їхніх убивць і кривдників, а головне – позитивні зміни в житті країни, за свободу і процвітання якої вони віддали свої життя.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА.