Це одне із його одкровень у “Синій книзі”, як називав Володимир Кирилович Малик свій щоденник (записки для себе), який вів упродовж сорока років – із 1958-го до 1998-го: “Всі свої найголовніші твори я писав з однією метою – виправити духовний хребет нашого народу”. Це завдання було для нього надважливим, хоч письменник ніколи не декларував його навсібіч пафосно й трибунно. Одначе, коли почалися знакові зміни в житті суспільства, який вибух емоцій він пережив! 11 грудня 1988 року пише в щоденнику: “Я намагаюся в цих записках, як і в творчості, не торкатися політики, хоча в душі я дуже й дуже людина “політична”, а в молодості – аж до болю сердечного… Однак, оглядаючись назад, на своє життя і життя наших народів, я мимоволі відчуваю жаль, що народився в нашій країні в ХХ столітті. Чому? Так ми важко, так бідно, аж до жебрацтва, так нерозумно, марнотратно по відношенню до себе, до своїх людей, їхніх талантів і можливостей прожили життя (70 років)! Не кажу, що нічого не зробили. Зробили багато. Але ж при демократії, при розумному, гуманному правлінні зробили б удвічі, а то і втричі більше. А скільки мук, крові, зла, знівечених доль людських – і не злічити! А як відстали від багатьох країн у самому простому, елементарному… Як знизилася, деформувалася мораль народу, яка корупція всюди, який духовний гніт! Боже, що ми пережили!..” А далі – скільки розпачу від того, що, здавалося йому, мало зробив для України: “А зараз і зовсім не можу нічого зробити…” “Допомогти – сил немає. І залишаюся я лише стороннім спостерігачем. Який жаль, який сором! Та що я, старий, немічний, можу зробити?” І нестримна радість 24 серпня 1991 року: “Україна проголосила незалежність, внесли до залу засідань український жовто-блакитний прапор… Господи! Здійснилася моя мрія з юнацьких літ, за яку я був готовий покласти життя, не задумуючись. Невже це правда, не сон?
Це початок. Обнадійливий початок.
Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя! І сьогодні душу й тіло покладу за її свободу!”
Таким не знав письменника його читач, але хіба то не його палкі мрії несли у світ герої романів Володимира Малика? Через них у молоді зароджувалася віра в національні ідеали, виховувалася любов до рідної культури, мови, звичаїв і обрядів. Вони пробуджували національну свідомість, розкриваючи історичний духовний досвід і прагнення наших предків.
Тож знаємо, що насправді Володимир Малик, автор відомих і улюблених для читачів (а його твори перекладено й іноземними мовами) історичних романів і пригодницьких творів, лауреат літературних премій імені Лесі Українки, Григорія Сковороди та Фонду Тараса Шевченка, багато зробив для рідної України.
Як написано в біографії, народився Володимир Кирилович Малик 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. Це не зовсім так, як свідчать зізнання в щоденнику, перше з них – за 18 лютого 1960-го: “Сьогодні – 39 років! Саме сьогодні, а не 21-го, як записано в метриках”.
Незадовго до відходу у Вічність нашого видатного земляка, тоді вже справжнього полтавця, мені пощастило зустрітися з ним у Лубнах, і він так розповідав про край свого дитинства:
– Я народився на межі Полісся і Лісостепу, поблизу Києва. Розкішні ліси та багаті поля сусідили з повноводим Ірпенем, що славився рибою та духмяними сіножатями, аж поки в 1947 poці не прийшли меліоратори і не прокопали русло, осушили луги, зіпсували віковічну природу. Зникли птахи, звірята, висохли озера, колодязі, річка перетворилася на канаву чи каньйон… Але я встиг зрости серед чудової природи, і вона й досі живе в моєму серці… В сім’ї панувала злагода, любов. Від матері, бабусі та діда Пилипа чув багато розповідей про минуле, перейняв сотні народних пісень. І вищої поезії, ніж та, що в народній пісні, поєднаній з божественним народним мелосом, не зустрічав і в найбільших поетів… В 1927 році майбутня кіностудія імені Олександра Довженка подарувала селу стаціонарну кіноустановку (як шефи), і ми втішалися щонеділі новими фільмами, а на пастівнику безконечно переповідали їх… У нашій хаті головною книжкою був “Кобзар”. Навчившись читати, читав його вголос неписьменній матері та малолітньому братові і не раз плакав над безталанною долею Катерини, наймички та інших героїв Тараса Шевченка. Це були головні емоційні витоки мого майбутнього захоплення літературною творчістю.
Справжнє прізвище письменника – Сиченко. За рядками біографії, у 1938 році він, по закінченні в сусідньому селі Ясногородці середньої школи, вступив на філологічний факультет Київського університету. Тоді ж почав писати вірші, відвідував студентський літературний гурток, яким керував відомий поет Абрам Кацнельсон, захоплювався перекладами. У 1940 році вірші молодого поета з’явилися на сторінках кількох республіканських видань.
В автобіографії на сторінках щоденника письменник розповів про ті роки детальніше: “Закінчив три курси – почалася війна. 30 червня 1941 року разом зі студентами й багатьма тисячами киян був направлений на оборонні роботи. Німці рвались до Києва”. Студенти копали протитанкові рови під нальотами ворожих літаків – без води у спеку, голодні. Працювали на жнивах під Києвом, потім переїхали в Харківську область. Там Володимир Сиченко отримав поранення. “Як звір зализувати рани до нори, рушив я додому”. Які страшні муки пережив у тій дорозі, долючи шлях до Полтави пішки! Звідси до Ромодана – на поїзді, й знову під кулеметними чергами пішки. “Відморозив ноги, загибав…” Ледь живий дивом дістався додому. В липні 1942-го “був заарештований німецькою жандармерією, разом з багатьма односельцями відправлений до Києва, а звідти – в Німеччину”. Далі – пересильний табір, важка робота в різних містах на вагоноремонтному заводі, в депо, на ремонті колій.
Зізнається в “Синій книзі”: “Не казатиму про жахливі умови. Вони загальновідомі. Відмічу тільки, що коли б не пережив тих страхів, то не написав би “Таємного посла”. Німецька неволя, турецька неволя – один біс!”
У березні 1945 року втік…
Нелегкий був шлях на Батьківщину, але йому “пощастило, що війна закінчувалася, мене не запроторили в тюрму”. Лише в жовтні 1945-го повернувся додому. Вчителював у Ясногородській середній школі. У 1950 році заочно закінчив університет.
“Влітку 1953-го з сім’єю переїхав у Лубни на Полтавщину, де працював учителем до 1968 року. З того часу – на творчій роботі”.
Саме тут, у Лубнах, зазначають дослідники його творчості, в цьому історичному місті, у молодого письменника виникло бажання своїми творами наблизити події далекого й героїчного минулого до сучасників, розповісти про народних звитяжців, людей особливого героїзму. Володимир Малик глибоко вивчав історичну літературу, засиджувався в архівах, збирав народні легенди й перекази, виїжджав на місця, де колись жили його майбутні герої. І про ці подорожі за кермом авто Володимир Кирилович розповідає в щоденнику.
Цікаво, що є тут навіть ось такий: “26 квітня за проханням “Зорі Полтавщини” зробив машиною подорож Лубни – Полтава – Гадяч – Лохвиця – Пирятин – Лубни. Їх цікавив відтинок Полтава – Гадяч, та дорога, по якій у 1872 році їхав Панас Мирний і описав у нарисі “Від Полтави до Гадяча”. Надруковано 12 травня 1974 року в переддень 125-річчя з дня народження Панаса Мирного”.
Читачі найбільше знають Володимира Малика як майстра історичної прози. Серед найвідоміших творів – тетралогія “Таємний посол” (до неї входять романи “Посол Урус-шайтана”, “Фірман султана”, “Чорний вершник” і “Шовковий шнурок”), романи “Князь Кий”, “Чумацький шлях”, “Горить свіча”, “Черлені щити” та останній роман “Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім”.
– Письменник – наголошував в інтерв’ю для нашої газети Володимир Кирилович, – це людина, котра мислить образами, картинами і має набуту чи вроджену здатність відтворювати їх словами на папері, як художник фарбами на полотні. Підозріваю, що головною здатністю треба назвати вроджену, бо ж нерідко дехто пише всеньке життя, а не стає письменником. Окрім того, треба мати багато вільного часу – для роздумів, для збирання чи вивчення матеріалу, для писання. А ще більше – для переписування, шліфування, доробки написаного, бо свою першу повість “Чорний екватор” я переписав та власноручно передрукував десять разів. А це каторжний труд!..
А ще розповів:
– Починав я з віршованих казок та історичних легенд для дітей, а згодом почав писати історичні романи. Історія – це застигле, давно відшуміле життя. Багатьом воно здається мертвим. А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для мене мов жива. Я чую далекий тупіт кінських копит орд Батия, що йдуть на Київ, уловлюю гіркий запах татарських вогнищ на стоянках, бачу тисячі худих, темних, жилавих батирів зі шкіряними хурджунами – мішками для здобичі, які треба наповнити добром киян. Але спершу тих киян треба перемогти, полонити або вбити, і тільки тоді все добро їхнє стане твоїм. Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових – і збагатив свою пам’ять знаннями про історію власного народу та історію людства. Тому історію я порівнюю з океаном. Незнаюча людина скаже – це безконечна водна пустеля. А для мене – це колиска життя. Там воно виникло і згодом завоювало материки. Там і зараз нуртує далеко багатше, ніж на землі, життя… Справді, минуле – мертве. Але людина має пам’ять, розум, науку і має можливість проникнути далеко в глибини історії. А історичний письменник силою знань та уяви “оживляє” це мертве минуле, наближає до нас, робить читача свідком, очевидцем давно відшумілого минулого. Хіба це не цікаво? Хіба не варто прожити майже вісімдесят років, щоб у тиші свого маленького кабінету відкрити сотням чи тисячам читачів буйні пориви вітрів історії?
Про те, як знаходив теми, де шукав героїв своїх творів, письменник розповів:
– Наприклад, задум тетралогії “Таємний посол” прийшов тоді, коли я розглядав репродукцію в журналі “Огонёк” знаменитої картини Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Я бачив картину. Але цього разу я був сповнений бажання знайти тему для героїчного твору. І я подумав: “Яких могутніх славетних героїв зобразив Ілля Рєпін на полотні! Але вони в статиці, не рухаються, не говорять. От би поставити кінофільм!” І я за два місяці написав сценарій і подав на студію імені Олександра Довженка. На щастя, сценарій не прийняли, бо історичний. І я почав писати роман… Роман “Князь Ігор” (це новий варіант роману “Черлені щити”) я “знайшов”, піднімаючись по уявній хронологічній драбині, шукаючи тему, ще ніким до ладу не розроблену. Дійшов до 1185 року і ахнув – це ж похід Ігоря Сіверського на половців та славнозвісне “Слово о полку Ігоревім”! А що ми знаємо про ці події і про “Слово”? Дуже мало. Загадок тут більше, ніж відповідей. Чому Ігор вирішив сам піти в похід? Чому ковуї тікали до далекого Азовського моря і там “истопоша”? Невже вони були такі нерозумні, що тікали в далекий половецький край, щоб там потопитися? Хто був автором “Слова” і чому він до обох – до Ігоря та Святослава київського – ставився приязно, хоч ці князі нерідко ворогували між собою? Чи був насправді Боян і чому про нього немає жодного слова в літописах? І багато інших “чому” пояснюються в новому варіанті мого роману. “Слово” стає ясним і зрозумілим усім і кожному. Ось чому я не шкодую, що протягом сімнадцяти років спорадично працював над цим романом і над перекладом “Слова”.
Таким і лишився він у пам’яті, сивий майстер, з часу тієї зустрічі у розповні літа, наприкінці червня 1998 року. Було дивно, що вже тоді у його дворі відчувався осінній настрій. Володимир Кирилович і його дружина, вірний надійний друг на все життя Галина Леонтіївна, такі щирі, привітні, але обоє – на костурах, сиві, з осінньою мудрістю в очах. І той настрій напосів не випадково – через два місяці 31 серпня майстер українського історичного роману Володимир Кирилович Малик пішов за вічну межу. Він передчував, що часу залишилося мало, коли сказав:
– Поки були сили, задумав роман про наше криваве, страшне 20-те століття, але встиг написати лише першу книжку і розпочати другу… А тепер обсідають хвороби, гаснуть сили, опускаються руки… Кожному овочу – свій час!.. Раджу всім – працюйте, поки бурхає серце у грудях, думка думку наздоганяє в голові, очі блищать бадьорістю, бо коли закривається книга життя, то вже пізній час для творчості. Встигнути б переглянути написане і поправити якесь неточне чи недолуге слово або речення…
“Сил немає. Нічого вже мені не треба – лише швидкої, легкої смерті, вільної України та щастя дітям і онукам. Дай, Боже!”– ще раніше писав у “Синій книзі”.
До всього письменник умів “ходити” поверхами віків не лише в минуле, його дуже тривожила й майбутня доля України. Щира радість від здобутої незалежності вже невдовзі змінилася важкими передчуттями. Він це бачив уже тоді, в 1992-му: “Натискують на нас з Москви. Інсинуації, дезінформація…” “Крим! Крим! Крим! Ми зробили першу помилку, коли в січні 1991-го Кримську область перетворили в Автономну республіку. Другу, коли дали широкі повноваження. Третю, коли в січні цього року не взяли флот. Тепер – пізно. Крим приєднається до Росії. Це непоправна стратегічна помилка”. І через рік: “Москва проголосила Севастополь своїм містом, базою російського флоту. Це пряма загроза війни! Звичайно, їм потрібні не флот і не Севастополь, а вся Україна. Мерзотники! Фашисти! Мало їм 340 років панування над Україною…” Як же він прагнув “живлящого повітря справжньої волі! Боже, дай мені сили дожити до того дня! Або візьми моє життя в обмін на волю!” У січні 1995-го записав: “Страшно за наших малят. Що їх чекає? Невже українська Чечня?”
“Кінчається життя моє… Хоч би трохи сили, щоб закінчити “Чорнобривців”… Доводиться покидати білий світ у важкий час. Що буде з Україною? Що буде з народом нашим?” (березень 1995-го). Останній запис у “Синій книзі” від 8 січня 1998-го: “Сьогодні Андрійко здає перший екзамен (зимову сесію) в медінституті. Молився за нього. Молюся за всіх внуків – найдорожчий мій скарб, що залишаю на цьому світі. Хай будуть здорові та щасливі!
Почуваю себе погано. Мабуть, день важкий. Або ж кінчається земний мій шлях. Я готовий до всього…”
Нам усім Володимир Малик залишив численні свої твори, які й сьогодні читаються на одному подиху. І як зазначає письменник Петро Сорока, “читати В. Малика справді цікаво. За якимись незбагненними законами кожен, хто візьме його книжку до рук, уже не випустить її, не перегорнувши останню сторінку. Яким чином це досягається, залишається таїною. Магія – і тільки. Чар, що є у кожного справжнього митця. Він і сам може не знати секретів своєї майстерності, це – загадка таланту… І ще суто особистісне зізнання: я відкрив його творчість, коли мені було п’ятнадцять. І з того часу вона супроводжувала мене постійно, до останньої прижиттєвої книги “Чумацький шлях”. І те саме може повторити кожен із читачів Володимира Малика. І їх ще прибуде…

Лідія ВІЦЕНЯ
Член Національної спілки письменників України