Заступник голови обласної ради Анатолій Ханко в раді очолює фракцію партії “Свобода”. Активний учасник подій на Майдані, воював на Донбасі, виходив з оточення з-під Іловайська. За покликанням – археолог, за переконаннями – націоналіст. А ще донор із 16-річним стажем, причому – щоквартально, без жодного пропуску. Про це та багато іншого наша розмова.
– Анатолію Миколайовичу, у соцмережі прочитала про дві за тиждень Ваші поїздки в зону АТО. Де побували і з якою метою?
– Перша – у район Мар’їнки, де дислокується 93-я механізована бригада, з диканським волонтером Олександром Онищенком. Той узяв із собою демобілізованого бійця 92-ї бригади, теж Анатолія, і водія також звали Анатолієм. У зворотному напрямку забрали чотирьох хлопців у відпустку – серед них також було двоє Анатоліїв. Така позитивна зібралася компанія, у якій купа Толіків… Мали на меті вручити нагороди землякам – відзнаки обласної ради “За вірність народу України”. Принагідно доставили гостинці від решетилівських ліцеїстів, диканських волонтерів, Полтавського батальйону небайдужих. Вояки у свою чергу нагородили Олександра Онищенка своєю відзнакою за волонтерство.
Побачилися, поговорили. Далі диканчани повезли передачі землякам від рідних у бік Опитного, нам же довелося повертатися, оскільки у суботу був робочий день. А вже в неділю з кременчуцькими волонтерами вирушили до Артемівки з такими ж нагородами для бійців 30-ї бригади. Це “нульова” лінія оборони, з Троїцького часто ведуться репортажі про бойові дії. Тут військовики вручили нагороду для волонтера Наташі Костіної.
Оскільки у Полтаву повертаємося о 3–4 ранку, доводиться обживати службовий кабінет. Тому днями дружина виділила ковдру, щоб я тут не мерз. В цьому є й позитив: прокинувся – і вже на роботі.
– Що найбільше зараз дошкуляє бійцям на передовій?
– Обстріли. Проблемою є й технічне забезпечення, бо запчастин до зношеної техніки потрібно багато. На фронті дуже раді домашньому салові, пампушкам – їх називають “гранатами від народу”. Але конче потрібні й тепловізори, прилади нічного бачення.
Хлопці з 30-ї бригади попросили допомогти виготовити прапори, розроблені на кожен військово-опорний пункт, що майорітимуть поряд із жовто-блакитними, червоно-чорними. Будемо думати, де взяти на це кілька тисяч гривень.
– Не скаржаться хлопці на обмундирування?
– Передбаченого армійським забезпеченням досі не вистачає. Щось присилають із дому, щось везуть волонтери. Дуже швидко розходяться найбільш вживані речі. Скажімо, якщо прати шкарпетки ніде й ніколи, їх просто вкидають у буржуйку. Але ж натомість потрібні нові. У цьому відношенні полтавські волонтери – великі молодці.
Рік тому я сам був на фронті. Тепер моя передова – у чиновницькому кабінеті. Несу відповідальність перед хлопцями за вирішення тих чи інших проблем удома, за зміни, що відбуваються тут, поки вони захищають нас на сході.
– Як Ваша дружина ставиться до перспективи віддавати на благодійність частину чоловікової зарплатні?
– Скажімо так, це не зовсім те, чого вона очікувала. (Усміхається. – Авт.).
– Чим займалися до початку буремних подій?
– Останні 12 років – археологією. Копали у Грузії, на півдні України, у Керчі (городище Тірітака). Ще тоді намагався втілювати таку собі “лагідну” українізацію. На розкопі мав український прапор. Для старшокласників та учнів ПТУ, які допомагали під час канікул, всією експедицією влаштовували різні свята, видавали газету. Було цікаво й весело. Та паралельно з розвагами щочетверга показував їм кіно націоналістичного спрямування: про Бандеру й Шухевича, “Залізну сотню”, “Нескореного”. День розпочинався з підняття прапора під Гімн України о шостій ранку. Вимога звертатися до мене винятково українською сприймалася спочатку скептично, потім – звично.
Маю своєрідну втіху в тім, що, коли почалася анексія Криму, частина моїх колег і вихованців звідти виїхали, двоє воюють у батальйоні “Донбас”, двоє – у батальйоні “Крим”, один – у “Азові”. Інші залишилися вдома, але ж хтось піднімає там жовто-блакитні прапори, робить написи “Слава Україні!” Маю надію, що це також “мої”. Один із хлопців, на жаль, уже загинув.
Тоді я спеціалізувався на салтово-маяцькій культурі (це південь Росії і південний схід України). Але у 2014 році з однокурсником Славіком Шерстюком зорганізували експедицію в Козельщинський район (Шар-гора), у 2015 році почали розкопки у Манжелії Глобинського району, цьогоріч обов’язково продовжимо. Є цікаве поселення у Дібрівці Миргородського району. Моя мегамрія – археологічний парк поблизу траси Київ–Харків. Щоб турист міг зупинитися поряд із великими розкопками й відвідати реконструйовані козацьку кузню, помешкання скіфської доби, юрту гуна. На Полтавщині є безцінний об’єкт – Більське городище. Унікальна історія області може стати її візитівкою, хоч і потребує чималих вкладень.
– Доводилося тримати в руках справжній клад?
– У 2004 році наша експедиція виявила клад цінних золотих монет вартістю 3 мільйони доларів, які були передані до так званої “золотої комори” в Керчі.
– Звідки у корінного решетилянина такі націоналістичні переконання?
– У XVII столітті Ханки мали свій хутір в Миргородському районі (я ще буду його копати). Мої пращури були козаками, служили російській імперії, згодом навіть в УНР. Інша гілка Ханків – священики. Їх розстрілювали за статтею “націоналізм”, тому з більшовиками маю свої рахунки. По маминій лінії предки походять із Білої Церкви на Київщині, де більшість людей забрав голодомор. З дитинства цікавився Народним рухом, збирав вирізки з газет. Школярем жодного разу не був у дитячому таборі – вже з 5-го класу на канікулах підробляв і все витрачав на книги, передплату газет. Нещодавно вибачався перед сусідами за минуле, коли вночі “позичав” вміст поштової скриньки, що стояла посеред вулиці, і на ранок все повертав назад. Шкоди від того не було, але перечитана газета від свіжої відрізняється.
– Чому обрали “Свободу”?
– Тому що для мене і тоді, і зараз це єдина сила українців. “Чорних” археологів, які на замовлення грабували некрополі, склепи, на той час “кришували” в Криму СБУ, міліція. Самотужки з такими явищами не поборешся, тому обрав для себе політичну силу націоналістичного спрямування. У 2007 році створював Керченську міську організацію “Свободи”.
– У яких ситуаціях наразі буває прикро?
– Коли розумієш, що на крові хлопців будують кар’єру люди, які й тепер продовжують “дерибан”. Тому я є прихильником максимальної відкритості, прозорості, конкурсних засад, доступності інформації. Прикро, що втратили стільки достойних хлопців, а багато чого так і не зробили. Ті, хто на Небесах, бачать усе. І відповідальність перед ними дуже висока.
Я й зараз ніякою бронню не прикриваюсь, буде треба – піду служити знову. Хоча це непросто. Дружина говорить, що у сні воюю іноді й досі. Востаннє, коли ночував у офісі, снилося, ніби ховаю одразу двох товаришів і плачу так, що не можу зупинитися. І прокинутись також не можу. Звісно, певний відбиток війна наклала.
Боляче стикатися з бюрократизмом, особливо коли це стосується родин загиблих. А в чиновника часто – інструкція, якою співчуття не передбачене.
Для мене Майдан, де більше місяця був безвилазно, закінчився вже після подій на Інститутській, коли, повертаючись додому, у рідній Решетилівці з Віталієм Пробийголовою ми повалили пам’ятник Леніну.
У Полтаві був одним із комендантів захопленої обласної ради. І коли зараз заходжу до сесійної зали, мимоволі виникає посмішка: тут я спав, спорудивши собі окреме “житло” з картонних ящиків.
Націоналісти були свідомими того, що з Московією рано чи пізно доведеться воювати. Чи нам, чи нашим дітям. Ми були готові і вмирати за свою країну, і вбивати за неї.
В АТО нас називали полтавськими куркулями. Замість заснути під машиною чи танком ми починали будувати шалаші, облаштовувати територію. На початку іловайської операції стояли з батальйоном “Кривбас” за Старобешевим. Там звели намет, до якого почали прибудовуватися сусіди. Із нас не без заздрості кепкували, мовляв, коли вже ці полтавці почнуть моркву з капустою садити… В нас усе мало бути красиво, зручно. Якийсь дрючок, мішок чи плащ-палатку – усе до себе, до себе… (Показує. – Авт.).
– Якими галузями опікуєтеся як чиновник?
– Гуманітарною сферою (освіта, молодь, спорт), охороною здоров’я, соціальним захистом. Координую роботу відповідних депутатських комісій, працюю разом із ними. У багатьох випадках потрібні очищення влади, зміна керівників комунальних підприємств.
– Наскільки вдалося звикнути до кабінетної роботи?
– Не хочу стати частинкою системи, яка мені не подобається і яку доведеться руйнувати. Зміни кожен повинен починати з себе, навіть у дрібницях. Скажімо, двері свого кабінету я принципово залишаю відкритими навстіж. Страшенно не люблю сидіти у президіях. Обходжуся громадським транспортом – знаю, де автовокзал. На моє переконання, чиновник сам має йти до людей, а не чекати, поки до нього дістануться “прохачі” з району. Хоча б 3 рази на місяць планую виїзні прийоми в районах.
– Наскільки на цій посаді вдається втілювати те, що поставили собі за мету?
– В обласній раді моїх однодумців лише сім, а для прийняття рішення потрібно 43. Сил не так багато, але є велике бажання щось змінити. Буду старатися.
– Наскільки можливо консолідувати депутатський корпус?
– Така багатопартійність може завадити конструктивній роботі лише в одному випадку – в разі відстоювання чиїхось приватних інтересів. Наразі є нормальний діалог з керівниками усіх фракцій. Якісь політичні протиріччя виникатимуть неминуче, але точки дотику у цьому політичному “вінегреті” також завжди є.
– Наскільки може заважати депутатам залежність від столиці, від партійного керівництва?
– Дякувати Богу, спікеріада відійшла в минуле, на перший план виходять місцеві проблеми. І, якщо не виникатимуть меркантильні інтереси тієї чи іншої політичної сили, відсотків на 90 є всі шанси голосувати за спільні рішення на благо громади. Зла їй жодна політична сила не бажає. Я – партієць дисциплінований і вважаю це дуже позитивною рисою.
– Війна дуже змінює людей – це стверджують і самі ветерани, і їхні родини, й лікарі. Що змінилось у Вашому житті?
– Коли в оточенні під Іловайськом прийшло усвідомлення того, що, можливо, це вже кінець, якоїсь хвилини спитав себе: чого ж ти, Анатолію, не встиг за оці 32 роки? Став загинати пальці, і їх не вистачило… Тому коли Боженько допоміг врятуватися, хоч і з пораненням, я точно знав, що робитиму далі. Поновився на заочному відділенні історичного факультету університету – “відігнув один пальчик”. Одружився – ще один “пальчик”. Ми з майбутньою дружиною були знайомі п’ять років. Те, що зі мною можна мати справу, вона зрозуміла після Майдану. І хоч мріяла про романтичну пропозицію, отримала її публічно, у присутності багатьох колег по “Свободі”. Потім я все їй пояснив – з кимось із цих людей мерз на Майдані, з іншими сидів у окопах, хоронив товаришів. Тому своєю радістю дуже захотілося поділитись із ними.
2015 рік був у нас свободівсько-весільним:
5 пар у наших лавах одружилися, цьогоріч очікуються поповнення. Я незабаром вперше стану хрещеним батьком. Батько мого хрещеника – мій заступник по сотні на Майдані. Обоє пішли воювати. Я потрапив у Іловайський, він – у Дебальцівський котли. Обоє – поранені, тепер будемо кумами. Отак і “відгинаю пальчики”, виконую обіцянки, дані Богові за врятоване життя.
Крім традиційного (побудувати дім, посадити сад, народити дитину), хочеться зробити щось відчутне для моєї держави, нації. Хочеться пройти цей депутатський, чиновницький шлях так, щоб не соромно було дивитись людям в очі.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”