Поважний сторічний ювілей відзначив наш земляк, полтавець Іван Павлович Горбоконь. Нелегке і водночас цікаве життя випало на його долю.
…Зранку 22 червня 1941-го він першим у селі дізнався про початок Великої Вітчизняної війни. За 5 годин до віроломного нападу гітлерівської Німеччини на нашу країну у Івана Павловича народилася третя дитина. Увечері відвіз дружину до пологового відділення, а на ранок пішов дзвонити в райцентр. Підняв трубку і почув слово “війна” – телефоністи обговорювали страшну звістку.
– Йду додому по вулиці й не знаю, радіти чи плакати, – згадує ветеран. – У мене син народився, а тут таке лихо…
Івана Горбоконя, молодого директора школи в Городищі Чорнухинського району, одразу направили на курси підвищення знань політскладу запасу в Старобільськ Ворошиловградської (нині – Луганської) області. Довоєнне мирне життя сільського хлопця закінчилося.
Уродженець села Яхники Лохвицького району побачив світ ще при царському режимі – 8 лютого 1916 року. У сім’ї було п’ятеро дітей. Батьки – селяни. Іван вивчився на тракториста. У середині 1930-х років закінчив педтехнікум у Лохвиці, став учителем математики і фізики, завучем Гільцівської школи Чорнухинського району. Директором у Городищі довелося побути недовго.
…Закінчив прискорені курси і був направлений у протитанкову дивізію, що формувалася у Пермській області. Звідти – на фронт.
– Війну пройшов на передовій, в окопах, – розповідає про батька донька Ольга. – Перший бій прийняли в липні 1942 року поблизу Воронежа, дивізія не пропустила фашистів, які рвалися у наступ, – додає фронтовик. – При протитанкових гарматах були молоді хлопці 18–20 років. Ми підбили два ворожих танки. Гітлерівці засікли, звідки стріляють, і відкрили по нас вогонь. Із семи чоловік я залишився в окопі один. Контузило, присипало землею, але живий.
Не раз протягом воєнних років йому так щастило. Ветеран вважає, що народився в сорочці. Траплялися на фронті неважкі поранення й хвороби, а серйозно, на щастя, не “зачепило”. За ту воронезьку битву воїн був удостоєний першої бойової нагороди – медалі “За відвагу”.

Іван Горбоконь.

– Бійців нашої 61-ої гвардійської Червонопрапорної дивізії називали смертниками, – згадував раніше в одному з інтерв’ю Іван Горбоконь (зараз йому вже важко говорити). – Десять разів оновлювався особовий склад, бо майже всіх вибивало… Коли ворог знаходив “точку”, звідки стріляли гармати, повністю накривав вогнем.
Йому одному з небагатьох серед тих смертників пощастило уціліти.
Під час війни Іван Горбоконь був комісаром, заступником командира батареї 67-го гвардійського окремого винищувального протитанкового дивізіону, згодом – парторгом 67-го дивізіону 3-го Українського фронту. Його бойовий шлях проліг із Воронежа до Калача, Ворошиловграда, Запоріжжя, Миколаєва, Одеси, Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. Завершив війну біля озера Балатон. На болотах захворів на малярію й туберкульоз, був комісований. Закінчив військово-політичне училище в Смоленську, але в армії не залишився за станом здоров’я.
Після Перемоги Іван Горбоконь повернувся в рідне село Яхники. Забрав родину з Городища. Дружина, Марфа Іванівна, з якою одружилися студентами, пережила війну в селі. Зберегла дітей – Раїсу, Володимира і Василя. Ветеран згадує, що жінці доводилося ховатися в полі – німці її ледь не вбили за те, що чоловік в армії, та ще й комісар, і сама вона, вчителька, була кандидатом у компартію. Поїхала з дітьми до сестри в сусідні Вороньки, діждалася визволення.
По війні Іван Павлович працював парторгом на машинно-тракторній станції, першим секретарем Козельщинського і Хорольського райкомів, учився у Вищій партшколі в Києві, був інспектором ЦК КПУ. З 1963 року – голова комітету народного контролю Полтавського обкому КПУ. У 1974-му пішов на пенсію. Згодом займався організацією осередків Соціалістичної партії України на Полтавщині.
Коли померла дружина, одружився вдруге, з колегою по народному контролю, бухгалтером, теж вдовою Раїсою Родіонівною. Відтоді у нього не троє, а п’ятеро дітей – став батьком і дітям дружини. Донька Ольга з внучкою зараз живуть із стареньким. Старша дочка Івана Павловича – Раїса – директор Національної медичної бібліотеки України. Синів, яких, на жаль, уже немає серед живих, теж вивів у люди: один – інженер, другий – військовий лікар.
У ювіляра восьмеро кровних і четверо “зведених” онуків. Усі люблять і шанують дідуся. Є правнуки і праправнуки. Один із онуків працював головлікарем ФК “Динамо” в Києві, інший – керівник телекомпанії в Ліоні, у Франції.
Родичі кажуть, що їхній батько і дід все життя бореться
за справедливість, за правду. Обирався депутатом обласної ради. Кавалер орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, двох орденів Бойового і двох – Трудового Червоного Прапора, інвалід війни 1-ї групи. Влітку ще ходив гуляти в Корпусний парк, поблизу якого живе, лише в останні місяці заслабував на ноги й очі. Голосує на всіх виборах, слухає радіо, перебуває в курсі подій. Люди в його роду, якщо не гинули на війнах, доживали далеко за 90 років. Сам Іван Павлович усе життя любив активний відпочинок на природі – побігати в парку, посидіти з вудкою, попоратися на пасіці.
Молодшим поколінням столітній ювіляр бажає любити свою країну і трудитися для неї на совість.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”