Першим новомучеником за віру Христову в ХХ столітті вважається святитель Володимир, митрополит Київський і Галицький (Богоявленський, 1848 – 1918). Він загинув під час поглиблення червоного терору й «розквіту» бандитизму в українській столиці. 25 січня 1918 року група невідомих у солдатській формі вчинила розбійний напад на Києво-Печерську лавру, митрополита по-звірячому вбили між валами Старої Печерської фортеці.
Час відновлення правди настав нескоро, аж після остаточного падіння богоборчого режиму. Канонізували владику в 1992 році. Днем його пам’яті визначено 7 лютого (25 січня за старим стилем). При цьому було також встановлено святкувати 25 січня Собор мучеників і сповідників у землях Русі в ХХ сторіччі за Христа постраждалих, якщо цей день припадає на неділю, в іншому випадку урочистості переносяться на наступну після 25 січня неділю. Цього року це – 7 лютого.
Православне духовенство й парафіяни моляться цього дня за упокій душ усіх закатованих безбожним режимом подвижників – тисяч і тисяч розстріляних, померлих у в’язницях, таборах, на засланні архіпастирів, пастирів, монахів та мирян. Серед перших – священномученик Василій (Зеленцов), єпископ Прилуцький, вікарій Полтавської єпархії, пам’ятник на честь якого височіє на подвір’ї Свято-Макаріївського кафедрального собору УПЦ в Полтаві.
Уродженець Рязанщини Василь Іванович Зеленцов прибув до Полтави як місіонер, а в 1919 році був висвячений на священика й став до служби в місцевій Свято-Троїцькій церкві. Проникливі проповіді пастиря привернули до храму безліч людей, навіть іновірці відвідували богослужіння отця Василя. Він пішки обходив околиці, допомагаючи нужденним, причому підтримував стражденних усіх національностей і віросповідань. Зеленцов також мав на своєму утриманні й виховував чотирьох осиротілих дітей священика.
На початку 1920-х років на противагу комсомолу батюшка організував Покровське Християнське товариство молоді. У 1922 році проти отця Василя було порушено політичну справу, оскільки він різко виступив проти розграбування церков, яке відбувалося під гаслом допомоги голодуючим Поволжя.
Влітку того ж року тривав суд над священиком, на якому той виголосив незабутні слова: “…Ганебно, гріх було б мені, воїну Христову, який носить цей Святий Хрест на грудях, захищати особисто себе в той час, як вороги ополчилися і оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю. І, яке б покарання ви не винесли мені, я повинен його витримати твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, бо немає нагороди вищої, як нагорода на Небесах “.
Суд виніс Зеленцову смертний вирок, але полтавці поїхали просити помилування для батюшки в Москву. До думки робітників промислових підприємств дослухалися і замінили страту десятьма роками тюремного ув’язнення. Через деякий час отця Василя перевели до Харкова, де він і відбував термін, який за амністією скоротили більш ніж наполовину. Після звільнення батюшка повернувся до Полтави і 12 серпня 1924 (за іншими даними – 1925) року був висвячений на єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії.
У 1926 році його знову заарештували й заслали на три роки в Соловецький табір, а близько 1928 року відправили в Іркутську область (але, можливо, на Колиму чи в Магадан). Остання від нього звісточка була дуже короткою: “Мирно спостерігаю захід сонця. Так підходить до заходу і моє життя”. Священномученик не помилився. 9 грудня 1929 року його заарештували й відвезли до Москви, а 3 лютого 1930-го засудили до розстрілу. За однією з версій, подвижник похований на Ваганьківському цвинтарі.
Збігали десятиліття від тих трагічних подій, але пам’ять про владику жила серед полтавських вірян. З благословення митрополита Полтавського і Кременчуцького Феодосія (1926 – 2001) були подані матеріали для канонізації священномученика. 11 червня 1997 року на засіданні Священного Синоду УПЦ ухвалили рішення про причислення убієнного єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії Василя (Зеленцова) до лику святих.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.