Ще в Полтаві, куди мобілізованого Галущиногреблянського сільського голову Новосанжарського району Володимира Кобу відправили для проходження навчальної підготовки, командири дивувалися: “Чому хоч ти прийшов? Як громада відпустила? Ти ж її напризволяще залишив…” “Призвали, от і пішов”, – відповів тоді. Він донині – єдиний на Полтавщині сільський голова у військовій формі.
Тоді з Полтави відпросився на півдня, щоб побувати на районному обжинковому святі. Вже з Донбасу відпускали, аби зареєструвався кандидатом на посаду сільського голови, потім, після виборів, – провести організаційну сесію. Згодом отримав нетривалу відпустку. Клопотів виявилося стільки, що, навіть спілкуючись, все поглядав на годинника…
– Півтора місяця вчили на зв’язківця. А далі?
– Далі – Житомир, служив у складі 79-ї високомобільної десантної бригади, в роті по обслуговуванню автоматичних станкових гранатометів.
Напередодні першого в житті стрибка з парашутом нас вишикували і запитали, чи є добровольці. Подумалось: це ж раз на віку таке трапляється, чом би й не спробувати? Три дні нас навчали укладати парашут, знайомили з усіма подробицями техніки стрибка і благополучного приземлення. Стрибали з гелікоптера МІ-8 з 800-метрової висоти. Приземлювались на полі. Це не така проста справа, як здається. На землі може бути штиль, а на висоті – сильний вітер. Парашут треба вирівняти так, щоб не опинитися лицем проти вітру. Поле немале, але без навичок управляти парашутом можеш залетіти в лісосмугу, болото, на дорогу чи в якийсь рівчак. Спочатку якось боязко було. Але при польоті не встиг навіть злякатися, вдалося ще й коротеньке відео відзняти.
– Куди направили після навчань у Житомирі?
– На Миколаївщину, де базується 79-та бригада. Через кілька днів наш перший батальйон був у секторі “М”, в селі Малинівка. Одразу заступили чергувати на блокпостах. Першої ж ночі один із них обстріляли “сепари”.
– День Збройних сил України зустрів уже на новому місці – на Херсонщині…
– У Чаплинському районі, на межі з Кримом, ми замінили морських піхотинців, котрі відбули на навчання. І тут контролювали рух техніки, транспортних засобів.
– Традиційно запитую хлопців про речове та грошове забезпечення…
– Видали бронежилети й кевларові шоломи, тож стосовно засобів захисту претензій немає. Харчування нормальне, армійське. Схуднув на шість кіло, але не від недоїдання. Платню отримуємо вчасно. А з іншим – проблемно. Як видали ще в Полтаві спальні мішки, форму й берці, то ні разу не міняли.
– Це командири недостатньо піклуються про підлеглих?
– Про безпосереднього командира Максима Миргородського ні в якому разі такого не скажу. Пишаюсь тим, що потрапив саме в 79-ту бригаду і в перший батальйон. Про Максима я давно чув, що він відзначився в районі Донецького аеропорту, прийшов туди командиром роти у званні капітана, тепер уже підполковник, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Золота людина! У підлеглих з ним – взаєморозуміння і взаємна повага.
– По багатьох регіонах України кидала тебе доля останнім часом, а як же “залишена” громада?
– З рідними щодня спілкуюсь. Часто телефоную до колег у сільську раду. Скажу так: пощастило мені з колективом. Стараються всі проблеми вирішувати. Іноді й мені доводиться дзвонити у різні районні та обласні інстанції, щоб вирішити якесь питання, допомогти людям, що опинилися в скрутній ситуації. Колеги – сільські голови – інформують про все, що діється в районі.
– Як гадаєш, коли нарешті буде перемога?
– Кінця-краю поки що не видно, але надії на перемогу ні в якому разі втрачати не можна. І ми віримо, сподіваємось, наближаємо її.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст