Кращий журналіст року каналу “112 Україна” Андрій Дрофа вперше заявив про себе
у Кобеляках – у стінах місцевої школи­інтернату

Як на мене, історія цього хлопця дивовижна. Проте, як доводить життя, зазвичай дива творять самі люди – працею, мріями і наполегливістю в досягненні мети. Народившись за тюремними гратами, звідавши багато поневірянь у дитинстві, залишившись без батьківського піклування, Андрій значно пізніше своїх однолітків сів за шкільну парту. Кобеляцька школа­інтернат на кілька років стала йому прихистком. Навчався добре, брався за все. Тут він широко продемонстрував свою творчу натуру: оформляв усілякі стінгазети, декламував вірші, співав… Без нього не обходилося жодне шкільне свято. Особливо хлопцеві подобалося бути ведучим різних дійств, і це у нього добре виходило. Андрій – єдиний учень закладу за всю історію його існування, якому, попри невдоволення адміністрації та педагогів щодо порушення шкільного режиму, вдалося паралельно закінчити дитячу музичну школу. До цього часу в Кобеляках його пам’ятають активним гуртківцем районного будинку дитячої та юнацької творчості і районного центру культури та дозвілля.

Дякуючи саме працівникам культури, які підтримали юне дарування і надали відповідні рекомендації, сирота Андрій Дрофа як виняток із загального правила для випускників закладу зі спеціальною програмою (професійно­технічна освіта – межа їхніх можливостей) по закінченні школи вступає до Гадяцького культосвітнього училища й успішно закінчує його, отримавши спеціальність режисера видовищно­театральних заходів, телерадіоведучого. Та вже навчаючись у Гадячі, хлопець намічає собі набагато вищі рубежі. Сподіватися йому немає на кого, але цим не переймається і робить перші кроки до своєї мети. Комунікабельність, працелюбність, креативність, вміння орієнтуватися у ситуації, неконфліктність і доброзичливість допомагають Андрієві знаходити те, чого шукає.
***
Щоразу мої зустрічі з Андрієм віддаляються одна від одної далі й далі – на роки. І хоча ми дуже тісно спілкувалися під час його перебування у Кобеляках, та життя змотало навколо кожного із нас свій клубочок, і ми ізолювалися кожен у своїй мушлі. Тим радіснішою була недавня зустріч у Києві. Життєві погляди і здобутки уже зовсім дорослого чоловіка, що увесь свій свідомий шлях до зірок долав терни, не залишать читача байдужим, як не залишили і мене. Хочу також відзначити таку не надто поширену в наш час властивість Андрієвої душі, як вдячність. Мені дуже приємно констатувати цей факт із причин особистих. Кажуть, доля прихильна до тих, хто пам’ятає добро. Підтримуючи у дитинстві обдарованого хлопчину, я аж ніяк не думала, що колись буду брати у нього інтерв’ю.
– Твій шлях із Кобеляк до Києва лежав через Гадяч. Училище культури – твій перший крок до мети. Які гадяцькі напрацювання вивели тебе на столичні орбіти?
– У Гадячі було багато цікавих творчих зустрічей, дійств, капусників, там ми всі пройшли гарну школу акторського мистецтва. Ще навчаючись на другому курсі, я потрапив на Всеукраїнський конкурс читців імені Тараса Шевченка, де зайняв перше місце. Серед членів журі був викладач інституту імені Карпенка­Карого Пазенко (імені, на жаль, не пам’ятаю), і він тоді усіх конкурсантів запрошував на навчання до свого вузу. Окрилений перемогою на конкурсі, після другого курсу я поїхав вступати до театрального вишу. Здав купу іспитів – і не пройшов. Тоді було моє перше велике розчарування: я такий талановитий, творчий, такий великий артист – і ось тобі!.. Дуже розчарований, я зрозумів, що доведеться повертатися до Гадяча. І тут згадав, що моя знайома Оля Кравченко розповідала про благодійний фонд, який опікується дітьми­сиротами. Я знайшов їхній офіс і став просити допомогти з навчанням у Карпенка­Карого. Але мене розчарували і тут: сказали, що цього вони не можуть, але, якщо хочу, можу написати заяву на стипендію. Я цьому дуже зрадів. Та мене приваблювали не гроші, а те, що двічі на рік фонд, який мав назву “Приятелі дітей”, запрошував своїх стипендіатів до Києва на зустрічі з американцями – засновниками фонду.
– Завдяки фонду ти мав багато вражень, зустрічей, нових друзів. Пам’ятаю світлини, розповідь про дівчинку­інваліда, що малювала ногами.
– Фонд значно розширив мої уявлення про світ і людей. На одній із зустрічей стипендіатів фонд оголосив пошук волонтерів для поїздки з американцями по інтернатах України. Маршрут був запланований від Києва до Криму великими містами. Ми їздили не просто з гуманітарною місією, а збирали малюнки дітей, які потім були продані в Америці, а на виручені кошти інтернати отримали необхідне. Коли наша місія завершувалася, була фінальна зустріч у Києві, в офісі Катерини Ющенко, причетної до благодійної акції.
– Останнім трампліном перед твоїм остаточним переселенням до Києва було місто Комсомольськ, місцевий палац культури і творчості…
– До Комсомольська я приїхав за направленням після закінчення гадяцького училища. У цьому красивому місті відпрацював два роки. Робота була цікава, але одноманітна. Я хотів іншого. Заробивши грошей на посаді художнього керівника та працюючи влітку старшим вожатим у дитячому таборі “Чайка”, я зібрався до столиці. На той час уже був студентом­заочником Київської державної академії керівних кадрів культури та мистецтва. Сподівався на дядька, думав, що він мене підтримає на перших порах. Але дядько якраз розлучився із дружиною, і сам опинився у селі Гора. Тому я в нього пожив зовсім недовго: із вересня і, може, до листопада.
– Опинившись у великому місті
і без житла, і без роботи, не розгубився?
– Я увесь час був у темі, це відволікало від зайвих думок і емоцій. Відправляв резюме на сайти різних радіостанцій: тоді вважав, що радіо – моє призначення. Першим прийшло запрошення від “Гала­радіо” на посаду диспетчера з перспективою розвитку: я мав відповідати на телефонні дзвінки. Потім запросили на Національне радіо. Трохи попрацювавши там, зрозумів, що не моє, але хоч трохи близьке до моєї мрії. Згодом “сів” на прямий ефір. Вів ранкову програму: спершу – інтерактив, потім – інтерв’ю під назвою “Знакова постать”. Увечері була програма “На перетині думок”, куди запрошували, на думку мого керівництва, визнаних особистостей.
– Тоді розпочалися твої близькі знайомства зі столичним артистичним бомондом?
– Більшість із цих людей я мало знав, це були зірки, так би мовити, свого кола: Інеш, Алла Загинайко, Білоножки, Віктор Кавун, Мар’ян Гаденко… Дуже крута, пам’ятаю, була Алла Кудлай – “красива жінка незаміжня”. Я думав, прийде якась сільська бабуся, а тут на ефір приїхала на “Джипі” яскрава, ефектна пані з нестандартними думками. Потім – Ігор Кондратюк. Про нього на студії говорили – неформат. Мене це здивувало, коли я його побачив на білому “мерсі”, в дорогому одязі, на руці – фірмовий годинник. Просто взірець стандарту смаку – і раптом неформат! Одне слово, радіо працювало на нижчий рівень. Мені це все не підходило. Я був молодий і хотів чогось крутішого.
– Але цей перший досвід тобі згодився пізніше.
– Звісно, будь­який досвід – це досвід. Наступне – муніципальне міське радіо “Київ”, станція FM. Але недовго – прийшло нове керівництво, змінило бренд, усіх звільнили. В результаті я опинився на радіо “Мелодія”. Там я був серед своїх. Зробив власний проект “Культконтроль”, в якому купався в задоволенні. Отут я вже запрошував на ефір, кого хотів. Моїми гостями були Ольга Сумська, Олег Винник, Ніна Матвієнко, Катерина Ющенко…
– Де ти знаходив прихисток і на що існував у той нестабільний час? На різних сайтах я бачила тебе тоді у різних іпостасях.
– Перші півроку жив у друзів, знайомих, колег. Зараз навіть усіх не згадаю. Заробітки на радіо були нерегулярні, тому грошей великих не мав. Стан був трохи підвішений. У цей період я паралельно “крутився” у різних місцях. Разом із кумою Анею Литвиновою у агентстві “Мак Проф” займалися організацією і проведенням корпоративів і свят, активно займалися – до 2008 року цей ринок був дуже затребуваним. Крім того, ходив по подіуму, фотографувався, провів купу різних фестивалів. У 2008 бахнула криза, усім стало важко, все це відійшло на задній план. Деякі проекти намагалися запустити на каналі “М­1”, але здебільшого це і зосталося проектами. Залишилося тільки радіо: бренд­войс (голос каналу), канали “Світ”, “Про все”, дитяча програма “Капелюх”, музичний хіт­парад. На стильному каналі “Перець FM” з Аліною Александровою проводили багато вечірок. Були “Зіркові перці” у Миколаєві, років зо два – серія вечорів у Криму.
– Отож до появи на 112­му каналі у тебе був чималий різноплановий досвід. До речі, що тобі дало навчання в академії?
– У моєму дипломі про вищу освіту написано “Режисер, арт­директор (продюсер), диктор (ведучий) радіо і телебачення”. Повторюся, що будь­який досвід корисний, але робота на телебаченні специфічна. Тим більше на момент моєї там появи в Україну прийшли нові реалії. Канал “112 Україна” відкривався восени 2013 року. Мене покликали на роботу стрінгером. Стрінгер – це позаштатний польовий кореспондент, людина, яка знімає власні сюжети і продає їх каналу. Я був першим стрінгером в Україні. 28 листопада 2013 року відбулося моє перше включення – події з Євромайдану. Майдан і все, що там відбувалося, дуже ключові події мого життя. Я відпрацював фактично увесь період Революції Гідності аж до літа, роблячи репортажі з Майдану.
– Якими є твої телевізійні будні сьогодні?
– Канал “112 Україна”, на мою думку, зараз є лідером інформаційного мовлення. Понад рік, як я пішов на ранкову програму. Включення із шостої до восьмої ранку – моя основна робота, – зізнаюся чесно, мені не особливо цікаві. Треба щоразу знайти тему, спікера. Це на сьогодні не є моїми амбіціями. Я не висипаюся, бо треба встати десь о четвертій ранку, щоб підготуватися до ефіру. Мені не подобається такий графік, я хочу лягти опівночі, встати годині о десятій… Буду просити рубрики для нових ранкових програм у політичному полі. Хочу походити по кабінетах чиновників, політиків. На жаль, на цей час у мене немає духовного єднання з вищим керівництвом каналу. Тому мене не влаштовує те, що я тут роблю, і те, як до моєї діяльності ставляться. Я дуже неспокійний, мені завжди щось треба, і я цим виділяюся. З весни я, напевне, не буду тут працювати. Хоча, незважаючи на все це, мене визнали “Журналістом спецпроектів- 2015”. Готуючи нову платформу, я зробив два сюжети і відніс на “Новий канал”, їм дуже сподобалося. А поки що при допомозі Ольги Павелець (вона римує мою прозу, у неї це краще і швидше виходить) підготував сюжет “Новорічне олів’є”, до якого вклав багато сил і часу.
– Знаю, що ти мав можливість подорожувати до Японії. Які привіз враження?
– Ой, я дуже люблю подорожувати, хочу подорожувати багато і завжди. Потроху підтягую англійську. Мені вдалося побувати в Росії, Білорусі, Литві, Грузії, Вірменії (з програмою фонду “Приятелі дітей”), Польщі (знімався у програмі “Яка то мелодія?”), Угорщині (завдяки акційній батарейці “Дюрасел” потрапив на один з найбільших у світі музичних фестивалей “Сігет”). А саме в цей день, але минулого року ( ми розмовляли з Андрієм 24 грудня 2015 року. – Авт.), я прилетів до Японії, де гостював два тижні. Справа в тому, що моя теперішня кума вийшла заміж за японця, і вони нині живуть у Токіо. Там народилася моя хрещениця Луна. Крім неї, маю ще двох хрещеників: одного хлопчика – у Києві, іншого – у селі на Полтавщині. Що стосується Японії – зовсім інші цивілізація, культура, їжа, телебачення. Якби не усвідомлював, де знаходишся, мабуть, з’їхав би з глузду. А так дивишся на все збоку, ніби по телевізору. Але це все мені близьке: суші (я їх дуже люблю), рис, нанотехнології, скляні будинки, архітектура, роботи… Мати право на постійне проживання у Японії можна, лише одружившись або вийшовши заміж. А так залишається або туризм, або поїздки, пов’язані з бізнесом. Навесні планую знову відвідати цю чудову країну. Це немалі кошти, але життя одне, а в світі стільки всього цікавого. Мені не шкода на це грошей, я краще відмовлю собі в чомусь іншому.
– Із позицій життєвого досвіду що можеш сказати тим, хто має якусь мрію?
– Ніколи не розумів тих, хто влаштовує своє життя на зразок: “Папа, мама, я щось хочу, не знаю, що”, і папа­мама з ніг збиваються, аби те щось дістати і принести на тарілці. Це не цінне, бо не твоє. Звичайно, відсутність у моєму житті батьків – важка обставина, але саме вона сприяла тому, що на мене ніколи ніхто не тиснув, ніхто за мене нічого не вирішував і не позбавляв мене смаку власних перемог. Чого­чого, а свободи мені завжди вистачало. До того ж мене завжди дивували люди, які приїздять до Києва, щоб мити посуд, і на цьому зупиняються. Тобто можна мити посуд на якомусь етапі. Але далі варто мріяти про щось більше. Ну, наприклад, про власне кафе, ресторан, торговельну точку тощо. Треба шукати себе, бо не все навіть у собі самому тобі відоме. Це цікаво і корисно, особистий досвід не заміниш нічим. І треба завжди бути оптимістом, жити на позитиві.
***
Кажуть, сироту веде Божа рука, він завжди під захистом Бога. Але я за 25 років роботи в школі­інтернаті знаю багато зовсім інших прикладів. Хто що шукає, той те й знаходить. Історія Андрія Дрофи схожа на казку про Попелюшку, але роль доброї феї у ній належить йому самому, бо всі метаморфози – справа його волі, пристрасті, терпіння, праці. Переконана, що ми ще почуємо не про одну висоту Андрія, бо більша частина його життя ще попереду, а творчих планів у нього вистачить на багато проектів.

Олена ЛАШКО
Журналіст