Священик храму Агапіта Печерського Української православної церкви Київського патріархату, що в селі Павлівка Машівського району, отець Анатолій поїхав у зону бойових дій капеланом. І доволі швидко став для багатьох українських солдатів моральним авторитетом. Адже слово Боже, яке проповідує отець Анатолій, пісню у його виконанні на фронті нічим не замінити.
Розпитуємо про мотив, що змусив священика зробити такий відповідальний крок у житті. “Як кажуть, а хто, крім нас?.. – розмірковує отець Анатолій. – Двоє священиків Української православної церкви Київського патріархату з Полтавщини виявили бажання побувати на сході України, де нині триває війна. Ми поїхали з благословення нашого духовенства, а не за призовом військового комісаріату. В Києві разом зі мною проходили підготовку тридцять шість майбутніх капеланів – нас навчали тактичній медицині, психології. Священик має бути з солдатами на передовій, але ні в якому разі не зі зброєю – лише для підтримки духовних потреб. Бо не хлібом єдиним живемо…
По закінченні підготовки нам запропонували на вибір три лінії оборони: куди бажаєш, туди й направлять. Я попросився на “нуль”, тобто на лінію розмежування, де несли службу одесити. Вони – веселі, комунікабельні люди. Одесити, які спілкуються переважно російською мовою, виявилися ще й щирими, простими. До всього владика Федір (архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП. – Авт.) благословив мене їхати з баяном. Адже в миру я мав професію музиканта.
Так, із 5 жовтня по 5 грудня пробув разом із бійцями Луганського прикордонного загону Лисичанської оперативно-бойової комендатури. З Донбасу мене відпустили лише, щоб посвятити водичку на Хрещення, після чого знову повернуся до хлопців. Вони мені навіть баян не віддали, щоб уже напевне повернувся.
Там, куди я потрапив, бійці відсотків на дев’яносто – добровольці. Настрій у захисників нормальний, бойовий дух високий. На КПП обладнав я капличку, куди й приходили люди. І не лише військові. Самі ж військовослужбовці й сповідалися, і благословення просили… Якраз на Покрову Святої Богородиці провів святкову службу. А в Лисичанську у школі – урок мужності. Навіть просив поради в учителів Михайлівської школи (Машівського району), як краще його провести. Чесно кажучи, боявся, як сприймуть мене лисичанські діти. Але спілкування склалося нормально. До всього освятив місцевий паспортний стіл, стоматологічний кабінет, перукарню, волонтерський центр, інші установи й заклади”.
На тій службі йому вручили медаль – про нагороду отець Анатолій розповів небагато, лише зауважив, що дехто вже й цікавився, мовляв, де її купив…
На запитання, як же місцеве населення ставиться до всього, що відбувається на Донбасі, капелан відповів:
– Знаєте, вся надія на молодь. Я бачив очі дітвори, чув їхні філософські запитання. Багато школярів на початку бойових дій побували в інших областях України. Тож, напевне, саме звідти багато чого почерпнули. Діти все розуміють, цікавляться різними моментами. Скажу, що саме за ними – майбутнє. Зі старшими набагато складніше. Якось у місті був свідком, як бабуся вела внука років трьох. Хлопча почало балуватися, й бабуся сказала дитині: “Быстрей, быстрей. Видишь, украинец идет. Заберет тебя – будешь знать…”
На службу Божу приходило чимало людей, розповів отець Анатолій. Навіть місцеві жителі. Видно було, що людям цікаво. Та були й такі, які, зачувши службу українською, різко розверталися і йшли геть.
– А баян згодився?
– Я з ним навіть на передову з концертом до бійців їздив, – охоче говорить військовий священик. – Та й на місці щовечора, по можливості, в нас лунали під акомпанемент баяна пісні: народні, стройові, патріотичні… А коли чоловіки-вояки співають, це дорогого варте. Пісня взагалі об’єднує, здружує, вселяє віру на краще.
А краще обов’язково буде. Віримо, що мир настане якнайшвидше і повернуться наші хлопці додому…

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст