“Неговіркий, скромний, але дуже вольовий чоловік” – таким було моє перше враження під час знайомства з учасником АТО Анатолієм Самойловичем. Родом він із Гомельської області (Білорусь). Невдовзі після трагедії на ЧАЕС, на початку 1990-х років, батьки разом із ним вирішили переїхати на Полтавщину, до родичів у Котельву.
Анатолій навчався в СПТУ-54 на тракториста-машиніста широкого профілю. Потім був призваний в армію. Служив у Кіровограді, в одній із частин інженерно-будівельних військ. Після звільнення в запас трудився у колишньому РТП, упродовж десяти років – трактористом у тракторній бригаді №1 ТОВ “Агрофірма “Маяк”…
У квітні 2014-го отримав повістку з райвійськкомату. Вагань не було: твердо вирішив захищати рідну землю від ворога.
Спочатку потрапив у селище Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області, де розташовувалася 93-я механізована танкова бригада. Проживали у наметовому містечку. Освоював навички сапера. Після того, як тут було сформовано батальйон, Анатолій потрапив у Барвінкове, що на Харківщині, а звідти – в Добропілля Донецької області.
– У той час ворог інтенсивно вів обстріли наших блокпостів, – розповідає він. – Не знаю, як тільки у вухах витримували перетинки. У моєму взводі налічувалося 30 чоловік. Ми мали завдання розміновувати територію та встановлювати перешкоди на шляху просування противника. Разом із роботою сапера я виконував також обов’язки водія-механіка. Справа в тім, що мій напарник – екскаваторник. Він копав траншеї, обкопував і отримав поранення. Довелось його замінити.
Велику допомогу бійцям надавали волонтери, згадує Анатолій Самойлович. У його взводі був солдат із Павлограда, батько якого став волонтером. Разом з іншими активістами-патріотами він постійно забезпечував бійців і продуктами харчування, і одягом та взуттям.
Військова частина, у якій служив Анатолій, з боями просувалася, витісняючи сепаратистів із зайнятих позицій: із Зеленого, Карлівки, Тоненького, Опитного, Пісків, Авдіївки…
– Я не переставав дивуватися, що російські найманці, серед яких переважна більшість – наркомани, колишні засуджені, інші негативні елементи, так легковажно втрачали найдорожче – життя, – продовжує Анатолій Миколайович. – А от щодо озброєння, то воно в них було новеньке, сучасне, особливо у снайперів.
Одним із найбільш важких, сповнених ризику для життя, епізодів АТО для Анатолія Самойловича стало перебування протягом певного часу в Донецькому аеропорті, який несамовито штурмував ворог і утримували ціною неймовірних зусиль легендарні “кіборги”. Це було вже перед ротацією.
– Аеропорт у моїй службі – лише дотичний епізод, адже головним моїм завданням, окрім саперної роботи, було розвозити по блокпостах боєприпаси, харчі, які передавали волонтери, з’ясовувати, яка ще допомога потрібна нашим військовим, та надавати її. Як для сапера найвідповідальнішим було не помилитися під час розмінування доріг для вільного пересування наших танків та іншої бойової техніки. Правду ж кажуть, що сапер помиляється лише один раз… На щастя, нічого лихого не сталося, – говорить мій співрозмовник.
Двадцять днів після ротації Анатолій Самойлович перебував у відпустці, після чого повернувся до своїх бойових побратимів. Продовжував брати участь в антитерористичній операції, виконуючи вже знайоме йому бойове завдання, отримав нове обмундирування, нову зброю.
З гарячих точок Донбасу рядовий Анатолій Самойлович повернувся додому наприкінці березня 2015 року. Словами не передати, як зраділи його поверненню рідні, й чи не найбільше – дружина Людмила та дев’ятирічна донечка Ліза.
Бойовий досвід і пережиті жахіття війни не виснажили 40-річного чоловіка, а навпаки – загартували: Анатолій Самойлович виявив бажання продовжити армійську службу за контрактом, стати до лав Збройних сил України, щоб і надалі боронити рідну землю від ворога.

Анатолій ДЖЕРЕЛЕЙКО
Журналіст