“Іван Васильович Сподаренко – український журналіст і політик, член Спілки письменників України – все своє життя вірно служив українській ідеї, зробив значний внесок у розбудову журналістики, всіма силами сприяв здобуттю незалежності України та розбудові Української держави”. Такими словами колеги прощалися з ним, підсумовуючи життєвий шлях видатного діяча у грудні 2009 року, коли в Києві після важкої хвороби перестало битися серце Івана Васильовича. Сумували за ним і полтавці, зокрема журналісти нашої газети, її читачі, котрі ще пам’ятають колишнього редактора.
Народився Іван Сподаренко 23 січня 1931 року в селі Стольне Менського району Чернігівської області. У 1957 році закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю журналіст. Починав працювати в чернігівській газеті “Шлях перемоги”. Потім були газети “Червоний прапор”, “Радянська Волинь”, “Зоря Полтавщини”… Газету “Сільські вісті” Іван Васильович очолював майже 30 років. Він – народний депутат України 4-го та 5-го скликань від СПУ. Народний депутат України 6-го скликання від блоку “Наша Україна – Народна самооборона”. 23 січня 2006 року Указом Президента України Віктора Ющенка удостоєний звання Героя України. Був позаштатним радником Голови Верховної Ради України, секретарем правління НСЖУ. Заслужений журналіст України. Лауреат журналістських премій “Незалежність” і “Журналістська честь”. Нагороджений орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, “Знак Пошани”, князя Ярослава Мудрого V ступеня.
В юні роки навчався в столичному університеті й одночасно працював у РАТАУ (радіотелеграфне агентство республіки), вже тоді відточував своє журналістське й письменницьке перо (Іван Сподаренко – автор збірок оповідань “Таємниця” (1982), “Колодязь коло моєї хати” (1984).
Досліджуючи історію “Зорі Полтавщини”, наш постійний автор, заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт пише: “Від 29 січня 1971 року до
9 лютого 1974 року редактором газети працював Іван Сподаренко. Попри те, що на цій посаді трудився недовго, проявив себе як талановитий організатор і журналіст. Син “ворога народу” (батька репресували в 1938 році), він не мав на кого покладатися у своїй кар’єрі, окрім себе. Тож ще у студентські роки, поки інші студенти вчилися, він одночасно вчився і працював. Багатьом партійним керівникам імпонували неординарне мислення, сміливість та відкритість цієї людини. Досить скоро його організаторські здібності помітили у Києві, й Сподаренка запросили очолити “Сільські вісті”.
Любов Абросімова, на той час відповідальний секретар газети, згадувала: “Знайомлячись з колективом, він сказав: “Про вашу, а тепер уже і мою, “Зорю Полтавщини” чув і читав багато хорошого. Маю надію, що всі ми будемо старатись, аби вона була і надалі цікавою, вчасно приходила до читача”. І ми старалися… Він допомагав нам своїм досвідом, умінням не пасувати перед труднощами, не кланятися на кожному кроці начальству, мати свою власну думку і відстоювати її. “Зоря Полтавщини” при новому керманичу ще більше зміцнила авторитет. Ще вищим став її тираж, бо порушувала на своїх сторінках важливі питання, ставала на захист скривджених, переймалася долею простої людини… А ще (це знову ж таки завдяки старанням Івана Васильовича) “Зоря Полтавщини” одержала нове чотириповерхове приміщення, де були створені якнайкращі умови для роботи журналістів. Іван Сподаренко працював у нас недовго, але згадуємо його з повагою і вдячністю”.
Журналістка Ніна Кондратюк нового редактора побачила таким: “Красивий, статний, із пишним русявим волоссям, із теплим поглядом проникливих очей, молодий. Івану Васильовичу тоді тільки виповнилося сорок”. Він наголосив, що теми матеріалів мають торкатися людських сердець, і все змінилося в редакції – “читач відгукнувся серцем на щирість і правдивість свого видання”, – пише Ніна Сергіївна.
Він був добрим, щедрим і щирим, простим і вимогливим, умів плекати журналістські таланти – на цьому наголошують усі зоряни, хто знав Івана Васильовича Сподаренка і працював із ним в одній команді. А вже через роки, коли приїздив до Полтави, колишній редактор згадував у розмові з Ніною Кондратюк:
– То був щасливий, радісний час… Мені працювалося легко. Адже творчий потенціал у зорян був високий, потужний. Залишалося тільки розкрити його…
Член НСЖУ, академік Української міжнародної академії оригінальних ідей Михайло Курдюк, товариш Івана Сподаренка ще з дитинства (росли в одному селі, сиділи за однією партою), зазначає, що їхнє колишнє козацьке Стольне на Чернігівщині “дало своєму посланцеві у журналістику ніжне серце, доброту до людей, організаторські здібності, творче натхнення та забезпечило трудолюбіє”.
Тож у важкий період, коли “нажахані правдивим словом кучмівські посіпаки під різними приводами намагались добити “Сільські вісті” судами і закрити істинну українську газету, … дух перемоги, закладений у молоді роки, допомагав Івану Васильовичу Сподаренку…” Він “не був би Сподаренком, не був би стольненцем, аби все те не витримав і не переміг новітніх бусурманів”, – наголошує академік, продовжуючи: “Як згадують сільськовістяни, головний редактор був енергійний, затятий до правди, з непокірною вдачею, мулькою для чиновництва і відкритою душею до людей”. У характері Івана Васильовича було не зупинятись на досягнутому, а йти все далі й далі за принципом: за висотою висота, і хай нам спокій тільки сниться. “Школа Сподаренка” щодо творення справжньої газети наставляє: треба тонко відчувати пульс життя і цінувати колективну співпрацю, треба вміти любити людей і щиро радіти їхній підтримці.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.