Свій програмний вірш “Заповіт” (“Як умру, то поховайте…”) Тарас Шевченко написав 25 грудня 1845 року в Переяславі під час важкої хвороби (до речі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…”).

Тоді Тарас Григорович гостював на Переяславщині у поміщика-декабриста С.Н. Самойлова. Київська археологічна комісія дала завдання Шевченкові – змалювати пам’ятки старовини у кількох селах. І коли пізньої осені 1845-го він повертався з Андрусів у В’юнище (село було знесене під час спорудження Канівського водосховища), то потрапив під дощ і застудився. Піднявся жар, і почалося двостороннє запалення легенів. Самойлови, побоюючись ще гіршого, відправили поета в Переяслав до лікаря А.О. Козачковського. Тяжко поетові було в дорозі, не легше і по прибутті, хоч лікар-приятель зробив усе можливе, щоб прискорити одужання. Та все ж невеселі думки тривожили: якщо чекає смерть – треба сказати людям останнє слово. Однак не лише хвороба стала поштовхом до написання “Заповіту” – він не є суто особистим, приватним, це – громадянський заповіт.
Проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, побачивши знедолену свою Вітчизну, поет чув відгомін спалахів селянських повстань по Україні. Побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинах, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам – пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок: “…вставайте, кайдани порвіте”.
“Заповіт” швидко пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам’ять. Вперше поезія була надрукована під назвою “Думка” в збірнику “Новые стихотворения Пушкина и Шевченко”, що була надрукована у Лейпцигу 1859 року, пізніше – у Львові (1863) та Петербурзі (1867). В автографі вона не має заголовка. Загальновідома назва “Заповіт” з’явилася як редакційна у виданні “Кобзаря” у 1867 році.
Силу Шевченкового “Заповіту” одразу відчули сатрапи самодержавства. Шеф жандармів і начальник третього відділу Олексій Орлов, переглядаючи рукописну збірку “Три літа”, яка стала головною підставою звинувачення поета і його заслання – аж на десять років, з люттю перекреслив текст вірша, кваліфікувавши цей твір (як і деякі інші) “в высшей степени дерзкого и возмутительного содержания”.
“Заповіт” – квінтесенція творчості Тараса Шевченка. В ньому сфокусовано провідні ідеї, мотиви й образи гнівної музи поета-борця, твір звучить як пристрасна промова революційного трибуна, звернена до народу. Вірш був і залишається й сьогодні своєрідним гімном визвольної боротьби українського народу, мав і має великий вплив на українську культуру. Перекладений 150 мовами народів світу.
Цікава історія створення музики до “Заповіту”. Через сім років після смерті автора “Кобзаря” громада Львова збиралася вперше відзначити Шевченкові роковини великим концертом. Пісень на слова Шевченка тоді майже не було, і львів’яни звернулися до молодого київського композитора Миколи Лисенка з проханням написати музику до “Заповіту”. Микола Віталійович охоче погодився і тривалий час працював, намагаючись поєднати дух Шевченківської поезії зі специфікою української народної пісні. Напередодні сьомих роковин від дня смерті поета він надіслав свій твір до Львова. Це був його перший оригінальний твір. У виконанні зведеного хору львівської громади “Заповіт” уперше прозвучав у Шевченківські дні 1868 року.
18 квітня 2008 року в будинку, де Шевченко написав “Заповіт” (колишній будинок Андрія Козачковського, згодом – Історичний музей у Переяславі-Хмельницькому), відкрито Музей “Заповіту”.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.