“Два десятиліття відсутності в літературному процесі республіки, власне цілковитого літературного небуття (його книжки було вилучено з бібліотек, твори не друкувалися, ім’я не згадувалося), – строк справді великий. За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка. І вони тільки відкривають його для себе, мабуть, дуже дивуючись несподіваним зиґзаґам цієї долі”, – наголошував письменник, літературознавець Михайло Слабошпицький у передмові до книги Миколи Руденка в рік його
70-ліття.
Письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсинкської групи, Герой України, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївці на Луганщині і зростав у шахтарському краю, який згодом оживе всіма своїми реаліями в його поезіях. Там закінчив десятирічку. Вступив на філологічний факультет Київського університету. Але навчання перервалося призовом до армії (студентом він пробув усього якийсь місяць). Потім – війна, блокадний Ленінград, поранення, довге (цілий рік) лікування в шпиталі, повернення на фронт і демобілізація капітана Руденка аж 1946-го. Працював редактором у відділі поезії видавництва “Радянський письменник”, а з 1947-го по 1950-й він – головний редактор журналу “Дніпро”, водночас секретар парторганізації Спілки письменників України. Одна за одною виходять його поетичні збірки “З походу” (1947), “Незбориме плем’я”, “Ленінградці” (1948), “Поезії” (1949), “Мужність”, “Світло глибини” (1952), “Переклик друзів” (1954).
Романом “Вітер в обличчя” (1955) Микола Руденко заявив про себе як оригінальний прозаїк. Не меншу популярність серед читачів здобули і наступний його роман “Остання шабля”, книга оповідань “Біла акація” (1962), науково-фантастичний роман “Чарівний бумеранг” (1966), повість “Народжений блискавкою” (1971).
Із початку сімдесятих років ім’я Миколи Руденка зникло з читацького горизонту. Доведений до нужденного існування, письменник змушений був працювати нічним сторожем в одному з урядових санаторіїв під Києвом. А 5 лютого 1977 року його заарештували. Слідчий КДБ у кращих традиціях сталінських часів “встановить”, що літературні твори письменника пройняті антирадянською пропагандою, а сам він причетний до створення і діяльності Української групи сприяння виконанню Гельсинкських угод.
Аби не надати справі широкого розголосу, судили Миколу Руденка в районному центрі Дружківка на Донеччині. Вирок – сім років таборів суворого режиму й п’ять років заслання.
Відбував покарання мужній борець за Правду в уральських та мордовських концтаборах. Заслання – на Гірському Алтаї. Щоправда, один рік було “даровано”, й повну волю він здобув уже в травні 1987 року.
Але куди було податися? До берегів Дніпра? Та ж нічого не змінилося в рідному краї: бідний, знедолений народ продовжував жити в тотальній брехні, недовір’ї і неповазі, залишався наймитом великої імперії.
І письменник прийняв рішення – залишити Радянський Союз. Емігрував спочатку до Німеччини, потім – до США. Працював на радіостанціях “Свобода”, “Голос Америки”.
1988 року був позбавлений громадянства СРСР.
У Нью-Йорку Микола Руденко із задавненою жагою поринає в літературний процес. У США вийшли в світ його роман “Орлова балка”, п’єса “На дні морському”, збірки віршів “За ґратами” і “Прозріння”, поеми “Хрест” і “Я вільний”, книги “Економічні монологи” та “Шлях до хаосу”. Окремими виданнями з’являються також поезії в перекладах англійською, французькою й німецькою мовами.
І тільки 7 вересня 1990 року кримінальна справа щодо Миколи Руденка за відсутністю складу злочину була закрита. Він повернувся в Україну.
У 1993-му за роман “Орлова балка” йому присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка.
1998 року вийшли книги “Найбільше диво – життя. Спогади” та “Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії”.
Помер Микола Руденко 1 квітня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.