– Після смерті єдиного сина я змушена ходити з простягнутою рукою, бо Міністерство внутрішніх справ не вважає мене членом сім’ї загиблого, – плаче Марія Боняківська. – Валерій добровольцем пішов на війну і воював так, що бойовики давали за його голову 40 тисяч доларів!
Марія Карпівна знаходить у собі сили продовжувати займатися волонтерством – передає на фронт консервацію, пече для солдатів гори пиріжків. Багато робить для того, щоб увічнити пам’ять сина. В обласний краєзнавчий музей передала його особисті речі, в тому числі прострелений у багатьох місцях бронежилет, який не раз рятував життя Валерію та його бойовим побратимам. Днями у Полтавському художньому салоні відкрилася вже третя виставка картин Валерія Боняківського, організована його мамою. Виставка присвячена річниці смерті художника.
Кожен, хто знав Валерія Боняківського, каже, що він усе життя боровся із несправедливістю. На жаль, зараз відбувається несправедливість щодо його матері.
“Я віддав свій бронежилет молодому бійцю”
Мама виховувала Валерія одна – її чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Сину вона присвятила все своє життя.
– Валерію було сорок чотири роки, у нього вже підростає онук, – розповідає 70-річна Марія Боняківська. – Рішення йти на фронт син прийняв після того, як на Донбасі з’явилися чеченці-кадировці. Валера міг би відсидітися в тилу, адже в нього навіть військового квитка не було – друга дружина не віддала після розлучення. Але він, офіцер запасу, льотчик-винищувач, рвався у бій. Казав: “Кому потрібні мої картини, якщо в країні війна?” Пішов у військкомат, сказав, що втратив військовий квиток, заплатив штраф, отримав новий. Але повістки так і не дочекався – у військкоматі йому відмовляли чотири рази. Тоді Валерій записався у “Правий сектор” і в травні 2014 року вже був на передовій, став командиром розвідувально-диверсійної групи.
Хлопці воювали на голому ентузіазмі. У них не було ні зброї, ні засобів захисту, ні взуття, ні одягу, ні їжі… Про це тепер знають усі. А тоді мені довелося терміново посилати сину буквально все, аж до тактичних окулярів і бронежилета. Скільки було щастя, коли полтавські художники з ініціативи власниці приватної галереї “Арта” Юлії Петушинскої організували виставку-продаж своїх картин і зібрали суму, необхідну для придбання сучасного бронежилета. Ось, думала, тепер врятую синочка! А він подзвонив через кілька днів і сказав: “Я віддав свій бронежилет молодому бійцю. Йому потрібніше”.
“Ходили в розвідку з двома гранатами на п’ятьох”
– Син приїздив у короткострокову відпустку разом із бойовими побратимами, – продовжує Марія Карпівна. – Хлопці розповідали, що вони ходили в розвідку з двома гранатами на п’ятьох… Ще знаю, що бійці під час обстрілу одягали бронежилети на… страуса, якого кинули господарі, тікаючи від війни. Під Пісками, де стояв підрозділ Валерія, залишилося багато живності – солдати пустили її під ніж. А страуса, якого назвали Федьком, син заборонив вбивати. Хлопці так берегли пернатого “побратима”, що заради нього ризикували життям. Коли Валери не стало, я організувала евакуацію Феді в Полтавський обласний еколого-натуралістичний центр. Дала страусові кличку Кабул – такий був позивний у Валерія. Тепер чекаю, коли стану “страусиною бабусею” – у Кабула є подруга, яка одного разу вночі заради нього розтрощила свій вольєр…
Про відвагу бійця з позивним “Кабул” на передовій досі ходять легенди. Колеги згадують, як одного разу під Пісками потрібно було перекрити газову трубу на житловому будинку, яку “деенерівський” снайпер тримав на прицілі. Погодився “Кабул”. Щойно він зайшов за ріг будинку, як цей кут буквально зніс постріл ворожого стрілка. Валерій обернувся і показав йому фігу: “Навчися стріляти, мазило!” Перекривши трубу, повернувся на позицію, лавіруючи між пострілами.
– В авіаційному училищі Валеру готували для війни в Афганістані, тому він знав тонкощі ведення бою, – продовжує Марія Карпівна. – Вмів розраховувати й використовувати час між пострілами. В Афганістані йому не довелося воювати – він закінчив училище, коли Радянський Союз вивів звідти свої війська. Сина відправили в запас у званні лейтенанта.
Ще Валера був тонким психологом і мав почуття гумору, таке необхідне на передовій. Одного разу бойовики влаштували стрілянину по блокпосту, заставши наших бійців зненацька. Син наказав сховатися, а сам вийшов під кулі – в шапці та… трусах. Від подиву противник припинив стріляти. А тим часом наші хлопці схопили зброю і вибили ворожих стрільців із засідки.
“Кабул” не один раз рятував життя своїх підлеглих. За півроку його підрозділ не зазнав жодної втрати. Арсен Аваков, буваючи на фронті, особисто дякував Валерію Боняківському за відвагу й тиснув йому руку. На жаль, під час одного з бойових завдань воїн був смертельно поранений. Це сталося 16 жовтня минулого року.
– Я пишаюся тим, що Валерій загинув як герой, – каже Марія Боняківська. – Мені приємно, що бойові побратими вшановують його пам’ять, дякують мені за сина. Один фронтовик, родом, до речі, з Донецька, сказав: “Він змусив мене жити по-новому. Моїм девізом стала його фраза: “Неважливо, ким ти був учора, важливо, хто ти сьогодні”. У цього бійця до війни були гроші, машини, влада. Коли на Донбас прийшов “русский мир”, чоловік втратив усе. І разом із дружиною пішов воювати за Україну. Зараз вони живуть у Харкові. В скрутну хвилину я з радістю допомогла цій родині – вислала зекономлені 300 гривень, щоб подружжя могло частково погасити борг за оренду квартири.
В однокімнатну квартиру Валерія Марія Карпівна тимчасово поселила дівчину солдата, теж донеччанина, який, ризикуючи життям, першим кинувся на допомогу “Кабулу”, коли той був смертельно поранений.
Тепер квартиру намагається відібрати через суд колишня дружина Валерія. Буцімто за рахунок погашення аліментів. Дівчину-біженку вона виставила за поріг і поміняла на дверях замок.
– Колишній невістці здалося мало 609 тисяч гривень, які вона отримала як одноразову допомогу від держави за мого загиблого сина, – плаче Марія Карпівна. – Вона не дозволяє взяти з квартири, колись мною ж отриманої, навіть пензлики, якими малював Валера, щоб передати в музей. Не буду ж я битися з нею…
“Міліції потрібні були герої, тому офіційно в “Дніпро-1” Валерія зарахували заднім числом”
– Валера був одружений двічі, – розповідає мама загиблого художника. – Від першого шлюбу в нього дві дорослі доньки, від другого – дочка, якій незабаром виповниться п’ятнадцять. З другою дружиною Галиною Валерій розлучився п’ять років тому. Вона пішла до іншого чоловіка, але до цих пір вважає, що мій син їй щось винен. Тому поки ми зі старшими онуками приходили до тями після похорону, Галина поїхала в головне управління МВС у Дніпропетровській області, при якому був сформований батальйон особливого призначення “Дніпро-1” (через нього легалізувався Валерій), і отримала на свою дочку, мою молодшу онуку, всю суму одноразової допомоги, яка належить за загиблого в зоні АТО.
Таке здається неймовірним, оскільки для отримання цих грошей необхідно подати масу документів, які повинні перевірити в Міністерстві оборони. Це – довідка з жеку про склад сім’ї, копія свідоцтва про смерть, витяг із послужного списку загиблого, де також вказані дані про склад сім’ї, інші документи.
– Чиновники, на мою думку, взагалі не заглядали в особову справу Валерія Боняківського, – вважає Марія Карпівна. – Або у них її… не було. Адже туди вписані я, як мати, дві доньки від першого шлюбу та одна від другого. Як такої сім’ї у сина перед війною не було, він жив один. Згідно з постановами Кабінету Міністрів, якими передбачається порядок виплати компенсацій у разі загибелі військовослужбовця або працівника міліції, гроші діляться порівну між членами родини, батьками та утриманцями. Знаю, багато родичів домовляються між собою і розподіляють компенсацію навіть між тими, хто втратив на неї право. На жаль, моя колишня невістка ділитися ні з ким не збирається. Куди я тільки не зверталася з проханнями виправити помилку, звідусіль отримую відписку: “Позитивно вирішити питання не є можливим”. Адже справа навіть не в сумі (свою частину я розділила б між старшими онуками), а в принципі.
Буквально за два тижні до того, як гроші були переказані на ім’я молодшої дочки Валерія Боняківського, Арсен Аваков написав листа матері героя зі словами співчуття і запевненнями, що “керівники Міністерства внутрішніх справ та територіальних підрозділів органів внутрішніх справ не залишатимуть вас наодинці з горем і будуть робити все можливе, щоб піклування і допомога вашій родині хоч якоюсь мірою зменшили гіркоту втрати”. Так, формально держава розрахувалася за загибель Валерія Боняківського. Але не по справедливості, за яку він все життя боровся.
Місцеве міліцейське керівництво співчуває Марії Карпівні, обласне управління навіть безкоштовну путівку в санаторій виділило. Але вплинути на ситуацію тут не можуть.
– Ми маємо намір добиватися справедливості в суді, якщо не українському, то в міжнародному, – каже адвокат Марії Боняківської Юрій Лазоренко. – З морально-етичних міркувань моя підзахисна не може подати позов на рідну онуку, та й провини дитини в ситуації, що склалася, немає. Є протиправні дії чиновників із МВС, які не встановили коло осіб, визначених законом для отримання матеріальної компенсації в разі загибелі учасника АТО. І видали гроші першому, хто подав документи. Виходить, що матір-пенсіонерку не визнали матір’ю!
– У добровольців не було іншої можливості отримати статус учасників АТО, крім як легалізуватися через батальйон спецпризначення, який підпорядковується МВС, – зізнається Марія Боняківська. – Хлопців посилали виконувати бойові завдання, але зарплату їм не платили. І старшиною міліції Валеру зробили заднім числом, вже після смерті. Міліції були потрібні герої…
Матері Валерія Боняківського вручили орден “За мужність” III ступеня, яким держава посмертно нагородила її сина, і медаль “За вірність народу України” I ступеня. На жаль, за посвідченням члена сім’ї загиблого воїна пенсіонерка навіть не може безкоштовно проїхати у міському автобусі…

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст