У  давній добрій пісні йдеться про те, що не кожному доля дає можливість настільки щедро жити – друзям міста дарувати. Нашим співрозмовникам випало будувати і прекрасне місто, і підприємство, яке нині є флагманом вітчизняної промисловості. Отож слово – першопроходцям.
Володимир ЛІСНЯК:
– Прибув я на будівництво у лютому 1961 року, маючи диплом випускника Полтавського інженерно-будівельного інституту і направлення на комсомольське будівництво теслярем 2-го розряду. Тут, де тепер наш Комсомольськ, на початку 1960-х ще не було нічого – тільки Редутський кар’єр і піщані дюни. Наша група складалася із 17 чоловік. Через два тижні залишилося всього троє, в тім числі і я… Не було тоді ще ані бараків, ані будинків, тож нас поселили на квартирі в Келеберді (село в Кременчуцькому районі. – Авт.), що за 11 кілометрів від будівництва. Але не всім першопроходцям так пощастило. Багато хто по приїзді навіть із малими дітьми змушені були не місяць і не два жити у наметовому містечку. Доки горів вогонь у “буржуйках”, доти й було тепло. На ранок люди прокидалися, розбивали кригу у відрах і вмивалися…
Спочатку теслярської роботи не було. Через те працював каменярем, слюсарем, кранівником, водієм… Добре, що в інституті опанував усі ці професії. Першими серед будівель майбутнього міста були зведені 8-й і 9-й гуртожитки. Вони є й досі, на вулиці Космонавтів, яка тоді існувала ще тільки в проектному вигляді. Потім з’явилося перше капітальне житло для працівників ГЗК – на нинішній вулиці Молодіжній, так званій “Молодіжці”. Своє житло отримав через рік після прибуття на будівництво. Це був гуртожиток, який сам же й будував. Ще через рік отримав квадратні метри в “малосімейці”, які називали “огірочниками” – настільки вони були тісними. Але то було вже справжнє житло серед піску й каміння!..
Катерина ВЯЧІНА:
– Я на комсомольську будову приїхала із Казахстану влітку 1961-го із чотирирічним сином Володею. Так би мовити, на розвідку. З дитинства мріяла побачити величний Дніпро, про який так яскраво писав Тарас Шевченко. Його вірші вперше почула на уроці літератури в школі одного із сіл Тамбовської області (Росія. – Авт.), де навчалася. Мене просто вразило Шевченкове “Реве та стогне Дніпр широкий…”
Коли приїхала, на місці сучасного Комсомольська ще не було майже нічого. Навіть у Кременчуці мало хто знав про будівництво міста, гірничо-збагачувального комбінату. Добре пам’ятаю будинок номер 19 – нині це дім номер 12 по вулиці Молодіжній. Тоді то була п’ятиповерхова “коробка” без вікон і дверей. Там “крутили” кіно, й ми дивилися його стоячи – отакі були в нас розваги…
Навіть у ті часи траплялися перебої із фінансуванням, і тоді роботи на величезному будмайданчику завмирали. Їхали до Москви “ходоки” – просити гроші на будівництво міста на Дніпрі. А тим часом людей, щоб не розбіглися від безгрошів’я, переводили на роботи в сусідні Кременчук, Світловодськ, які теж тоді інтенсивно розбудовувалися…
Світлана ПАСІЧНИК:
– Я жила в Горішніх Плавнях – селі, на місці якого нині – кар’єр. Спочатку працювала в місцевій школі вчителем фізкультури, а потім перейшла на роботу в автобазівську заправну станцію, де працював чоловік Іван.
Перший дитсадок у Комсомольську з’явився десь через рік після початку будівництва – дерев’яні одноповерхові будиночки. Місць було небагато, й усіх дітей прийняти в нього не могли – доводилося, так би мовити, ставати в чергу. Не одразу з’явилася й поліклініка, скуплятися люди їздили й ходили у сусідні села.
Піднімати місто з піску було надзвичайно важко, але першопроходці робили це по-молодецькому завзято, бо вірили – роблять велику справу для себе і прийдешніх поколінь…

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”