На строковій у навчальному центрі “Десна” на Чернігівщині Максим Рябуха із Крутої Балки Новосанжарського району служив командиром автомобільного відділення. А коли торік  за частковою мобілізацією знову призвали до війська, на базі колишнього Полтавського військового інституту зв’язку перенавчався на радіотелефоніста. Й одразу – на передову. Про те, що довелося пережити, – наша розмова із сержантом Максимом РЯБУХОЮ.
– З яким настроєм їхав у зону проведення антитерористичної операції?
– Не скажу, що було дуже тривожно. Мене зарахували у 51-шу механізовану бригаду. Вона була буквально розгромлена в районі Донецька, залишки вивели на Дніпропетровщину, в Новопавлівку. Там перебували впродовж тижня. А потім нами доукомплектували 24-ту мехбригаду.
– Тоді вже почалися справді бойові дороги?
– Так. І пролягли вони багатьма населеними пунктами – Лисичанськ, Сєверодонецьк, Новотошківка, Тошківка, Кримське…
– Знадобилось те, чому навчали у Полтаві?
– Так, але набагато пізніше. Спочатку я був мінометником “стодвадцятки”, потім – кулеметником у розвідувальній роті. Ту “стодвадцятку” майже не довелось використовувати, бо ж надійшла команда відвести крупнокаліберну зброю.
– А коли краще вести бій – вдень чи вночі?
– Краще коли взагалі не стріляти.
– Певно, найважче було у розвідувальному взводі?
– Звичайно, адже належало пробивати стежку для наших військовиків. Було, що й у двадцятиградусний мороз повзли по кілька кілометрів, натрапляли на розтяжки, опинялися в засадах.
– Розкажи про умови, в яких довелося служити.
– Якщо одним словом, то складні. У бліндажах вогко й холодно. Держава видала “броник”, речовий мішок, бушлат. Багато чого доводилось докуповувати, неабияк допомагали волонтери – і речами, і продуктами. Спасибі їм за те. Із зарплатою якась нерозбериха – один місяць отримуємо одну суму, в наступному – менше. І ні в кого не допитаєшся, чому так. Командири по-різному ставились – є серед них нормальні люди, а є… Та все позаду. Повернувся живий – ото головне. Чекали мама, всі рідні. Кохана дівчина підтримувала і теж дочекалася.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст