Письменниця, перекладач, автор історичних романів “Людолови”, “В степу безкраїм за Уралом”, повісті “В порту”, віршованої п’єси “Ілля Муромець”, кількох поетичних збірок, п’єс і кіносценаріїв, Зінаїда Тулуб (1890–1964), 125-річчя від дня народження якої відзначається 28 листопада, усе життя боролася. З несправедливістю, холодом, самотністю. За можливість реалізуватися в творчості й повернутися на Батьківщину та в літературу. Вона не скорилася обставинам, а досягла своєї мети. Її підняли на вершину слави й оголосили ворогом народу.
“Велике й складне життя прожила я на світі”, – підбила письменниця підсумок прожитого в автобіографічній книзі “Моє життя”. Рід Тулубів походив із Криму. Її пращури приїхали звідти на Запоріжжя, стали козаками й згодом отримали землі на Полтавщині.
Майбутня письменниця народилася в 1890 році у Києві. Її батько – відомий на той час поет і юрист Павло Тулуб. Дід, Олександр, – учасник Кирило-Мефодіївського братства. Родина була близько знайома з письменниками Іваном Буніним і Олександром Купріним. Росла дівчинка у Брацлаві Подільської губернії, в Таганрозі, потім батьки повернулися до Києва. 1913-го Зінаїда закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів, опанувала кілька іноземних мов. Її перша повість “На роздоріжжі” була опублікована в журналі “Вестник Европы” в 1916 році. Після захисту дисертації здібній науковиці запропонували місце викладача університету і підготовку до професури.
У важкі голодні роки революції і громадянської війни, щоб прогодувати сім’ю, вона читала лекції студентам і бійцям Червоної армії, завідувала літературним відділом кінофотокомітету. Мрія писати кіносценарії й брати участь у зйомках фільмів не здійснилася – кіновиробництво було зупинене через розруху. Сценарії, які вона створила, – “Гайдамаччина”, “Джордано Бруно”, “Йоганн Гутенберг” – залишилися незатребуваними.
Зінаїда займалася перекладами, редакторською роботою, досконало вивчила українську мову, яку раніше майже не знала. Писала вірші, оповідання, працювала над романом “Людолови”, що присвячувався боротьбі Гетьманської України проти турецького гніту, набігів ординців і польських шляхтичів. Книга вийшла друком в Україні й Москві. Це зробило авторку знаменитою. У бібліотеках за романом записувалися в чергу. В 1937-му книга як одна з кращих в СРСР була представлена на Паризькій всесвітній виставці. ЦК КП(б)У преміював Зінаїду Тулуб патефоном, екскурсійною поїздкою на пароплаві “Комунар” по Дніпру, привітав із майбутньою державною нагородою. Успіх був значним і заслуженим. І раптом у липні 1937-го Зінаїду Тулуб заарештували. Її архіви, історичні розвідки, генеалогію родини, які вона збирала, знищили. В обвинуваченні, складеному співробітником НКВС УРСР лейтенантом держбезпеки Хватом, зазначалося, що вона є “активною учасницею контрреволюційної організації “Виборчий центр”, котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад”. “Допити тривали по 2–3 доби безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я ледь не втрачала свідомість, у мене почалися галюцинації. На стіні була карта СРСР, на мить мені здалося, що всі міста забігали по ній, наче павуки та мухи, що Київ побіг і пірнув у Каспійське море… До мене застосували гіпноз, звелівши написати, що я в усьому зізнаюся. При мені писали ордери на арешт чоловіка й родичів”, – зазначала Зінаїда Тулуб в одній із заяв після 10 років заслання.
У 1937-му Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до 10 років тюремного ув’язнення із поразкою в політичних правах на 5 років і конфіскацією майна.
Покарання відбувала в ярославській тюрмі, потім – на Колимі, у селищі Сусуман. Через інвалідність була вислана в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. У 1950 році їй був оголошений новий вирок: “За приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР”. Тож за старим обвинуваченням їй належало відбути нове покарання. Зінаїда звернулася до Генпрокурора: “Я інвалід, мені жити залишилося недовго, хочу решту днів присвятити своєму покликанню, літературній творчості, написати ще 2–3 чесні добрі книги на користь любимій Батьківщині”. Її здоров’я погіршувалося, перенесла онкологічну операцію. Пенсію призначити жінці не могли – трудову книжку вилучили при арешті. Але її благання нарешті були почуті.
Листи на захист Зінаїди Тулуб, написані колегами по перу Максимом Рильським, Леонідом Смілянським, Миколою Руденком, Іваном Кологойдою, зіграли позитивну роль. Таких друзів у жінки було небагато. Микола Руденко вступив у конфлікт з Олександром Корнійчуком, головою правління Спілки письменників УРСР, головою Верховної Ради УРСР, другом Лаврентія Берії, всесильного наркома внутрішніх справ. Зінаїда Павлівна звернулася до Спілки письменників: “Допоможіть! Що ж такого я зробила?”
Підтримка друзів і колег, молодшого брата Володимира, котрий жив у Ленінграді і весь час надсилав сестрі гроші, ліки й теплі речі, допомогла. Рік переглядали справу, і зрештою в 1956-му звинувачення були зняті.
Зінаїда Тулуб повернулася на Батьківщину. Її відновили в Спілці письменників України. У 1962-му в київському Будинку літераторів відзначали 50-річний ювілей її творчої діяльності. Аплодували стоячи. Книга “В степу безкраїм за Уралом” про життя в засланні Тараса Шевченка, над якою авторка працювала, перебуваючи на засланні в тих краях, і навіть зустрічалася зі старожилами, котрі за розповідями батьків пам’ятали солдата-кобзаря, вийшла в 1964-му. Того ж року письменниці не стало. Героїчна жінка достойно витримала всі випробування, залишивши по собі світлу пам’ять і книги.

Підготувала Ганна ЯЛОВЕГІНА.