Чергову поїздку на Схід України до бійців Збройних сил, серед яких і наші земляки, здійснили машівські волонтери Головашичі. Володимир Вікторович уже не раз бував у тих краях. А цього разу до нього долучився і старший син Євгеній. Тож завантажили, як кажуть, по вінця власну “Ниву” з причепом – і в дорогу, на Піски, що під Донецьком…

На запитання, де цього разу вдалося побувати, Володимир Вікторович відповів:
– Там же. У Пісках. Знову повезли всякі “добрячки” з дому, від рідних і знайомих, як місцевим, машівським хлопцям, так і тим, хто з ними поруч стоїть на захисті суверенітету України, – з Полтави, Лозової, Кривого Рогу, Львова… І знову, як і в попередні рази, отримали силу-силенну позитивних емоцій. Наші земляки Олександр Колісник і Женя Клітний зі своїми бойовими побратимами зустрічали нас, наче рідних. Як ще скажеш, коли підходить чоловік, простягає руку й говорить: “Сеня з Лозової”. І виблискує білозубою посмішкою. Як родичів, приймав нас і Толя Кібальник із Полтавського району… Подивилися, як вони облаштувалися, відвідали їхні “помешкання”. Та тільки біля ліжок у них із одного боку автомат, з іншого – бронежилет. Солдати-земляки провели для нас екскурсію. Показали школу, спалену дотла, такий же сільськогосподарський інститут чи технікум, церкву з розбитою дзвіницею. Розповідали, що там був спостережний пункт наших бійців. Танк вони якось помітили десь за кілометр. Інтуїція підказала, що треба забиратися геть. А вже за декілька хвилин церковна дзвіниця розлетілася вщент…
Ходили класами і наткнулися на книгу “Історія України” російською мовою. Тож як утискували там російську мову?.. І знаєте, що скажу від побаченого і почутого, – ділиться сто разів обдуманим Володимир Вікторович, – саме завдяки оцим солдатам уся та погань, інакше й не назвеш, не розповзлася далі. Хлопці не підтримують ніяких політичних лозунгів і партій. Вони стоять у першу чергу за свої сім’ї, за нас, за державу.
А які там залишилися будинки… Мало сказати добротні. Але по них війна пройшлася так, що важко передбачити, чи повернуться в понівечені оселі їхні господарі. Запам’ятався і покинутий серед вулиці маленький велосипед – новий і цілий. Мабуть, дитина покинула його, тікаючи разом із дорослими від війни…
Щодо спорядження наших солдатів Володимир Вікторович розповів, що бійці 93-ї механізованої бригади отримали нову форму вітчизняного виробництва. Гарна, добротна, зроблена в Україні. Та й берці не гірші канадських. Київ виготовляє. В комплекті до них йде навіть гель, після обробки яким можна хоч добу у воді стояти й ноги не промокнуть. Хлопці вже випробували ці берці. Кажуть, усе нормально. Доводилося бачити й український сухпайок. Досить непоганий. Хіба що трохи поступається польському – там більше м’яса, а значить, і калорій.
Поцікавилася в чоловіка й тим, якою видалася дорога на війну.
– Добралися благополучно, – відповів волонтер. – Правда, є нововведення: більше блокпостів. А щодо стану самої дороги, то є одна ділянка, де в ямі ховається “Нива”. Запросили нас хлопці й на обід – зі смаженими гусьми, курятиною, галушками та іншими “добрячками” від земляків, від рідних, від мам… Такою кількістю щедрих гостинців завдячуємо перш за все жителям Кошманівської сільської ради. Галина Молокова і Віталій Божок зібрали й привезли до нас чимало різних продуктів харчування, самої води літрів двісті. Тільки грошей мешканцями цієї сільської ради було зібрано близько десяти тисяч гривень. Активно спрацювали, як і завжди, сім’ї братів Григорія і Володимира Маляренків, Рудів із Машівки: вони традиційно передають і гроші, й продукти. Родина Сергія та Вікторії Аксьонових із Машівки вкотре зібрала традиційну передачку (і гроші, й смакоту). Сім’я Бобилів із Селещини надала продукти. А селещанка Лідія Григорівна Максименко завжди просить попереджати про поїздку заздалегідь, щоб підготуватися. Як сказала, так і зробила – передала ящик домашніх печених пиріжків. Долучилися до підготовки гуманітарки полтавчанки з машівським корінням Галина Паржина і Вікторія Мовчан. Як розповіли, цьогоріч побували за кордоном на заробітках і частиною заробленого, доволі відчутною, поділилися з солдатами.
Як і раніше, буквально “за першим дзвінком”, відгукнулися фермери Сергій Кольвах із Козельщини та Віктор Кошовий з Андріївки.
На зібрані кошти було придбано великий ящик цигарок, як-не-як, пачка – п’ятнадцять гривень; солодощі – печиво і цукерки; каву, чай та інше. Щодо продуктів харчування, то везли картоплю, інші овочі, яблука, консервацію, макарони, крупи. Саме макаронних виробів, різних круп у хлопців вистачає, а от із консервацією гірше. До речі, бачили в одному покинутому помешканні мішки з банками, причому дбайливо помитими. Їх би нашим хазяйкам…
Анатолію Кібальнику з Тахтаулового цього разу з дому передали галушки з начинкою в п’ятилітрових пластикових пляшках. І що б ви думали – навіть не втряслися за час переїзду. Наступного разу просив привезти вже пельменів. Хочеться ж домашнього хлопцям…
Забув сказати ще про одне. Якось мені зателефонували. Висвітився незнайомий номер. Виявилося, військовослужбовець із Мар’їнки, практично наш земляк – із Чутівського району. Попросив теплих речей. Розповів, що стояти на блокпостах холодно. З проханням підсобити одягом звернувся до Олексія Куяна з Калинівки. Відправили посилку “Новою поштою”. Адресат замовлення вже отримав.
Цікаво було почути й враження сина Володимира Вікторовича Євгенія, який вперше побував у зоні військового конфлікту.
– Набрався у хлопців позитиву і навіть якоїсь впевненості, що все буде добре, – зауважив Женя. – Ми потрапили туди якраз у період, коли вже три дні було зовсім тихо. То й хлопці були спокійнішими. Це дуже відчувалося. А щодо вражень від влаштованої бійцями екскурсії, то це просто жах. Все розбите і розтерзане: обгорілі машини, нерозірвані снаряди в стінах, розбомблені будинки… Заходили і в покинуті квартири. Враження гнітюче. Мародери доклали рук. Вибиті двері й вікна, речі розкидані…
Ще скажу, що хлопці дуже скучають за мирним життям, хоча зараз уже лаштуються до зими.
Що запам’яталося дорогою: нині дуже посилили контроль за ввозом і вивозом зброї із зони АТО.
***
Низький уклін усім нашим захисникам за спокій і мирне життя тут, на Полтавщині, інших теренах держави – за нього стоять вони на Сході. Нехай Бог береже вас усіх, рідні наші. Пошвидше повертайтеся додому живими й неушкодженими.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст