Із воїном АТО Олександром Сіренком із Нехворощі Новосанжарського району можна годинами спілкуватись – не надокучить. Він приїжджав додому у відпустку, щоб у колі родини відзначити день народження. Сюрприз насамперед для себе… Ще молодий. Двадцять сім – стільки всього попереду…
– Я після школи закінчив профтехучилище, працював у різних агрофірмах трактористом. У різних тому, що народився в Нехворощі, потім з мамою перебралися жити в Машівський район, пізніше опинився на Харківщині, а це знову – нехворощанин. Рано одружився, моя донька від першого шлюбу вже другокласниця. Недовго прожили разом – розбіглися, так буває, та доньці я допомагаю. Одружився вдруге, двох діток маємо: Софійці – три, Ангеліні – рочок.
– У такому разі можна було б відцуратися від мобілізації. У паспорті ж значаться троє неповнолітніх дітей…
– Казали мені про це, я ж подумав: хіба діло ховатися за жінчину спідницю? В мене ще одна відмовка була – я ж на землі працюю, армію годую, із моєї зарплати відрахування для війська роблять. А коли всі шукатимуть причини для відмови, хто тоді воюватиме?
– Місяць навчальної підготовки в “Десні”, а далі – передова?
– З 16 липня я там, у складі 72-ї окремої моторизованої бригади, водій бойової машини.
– Завжди у бійців запитую про те, чи командування на місці?..
– Про свого комбата скажу так: він – золота людина, мудра, розсудлива. Лише на кілька років старший від мене, але навіть ті, кому під шістдесят, шанобливо називають його “батя”. А хлопці, звісно ж, всякі… Але, повірте, коли давали ворогу “прикурити” – забували про страх і ще більше здружилися.
– Як держава дбає про забезпечення бійців?
– Я призваний за п’ятою хвилею мобілізації. Знаю, що тим, кого покликали торік, було несолодко. А тепер справи кращі. Ще в навчальній частині видали форму, берці, бушлат, коли прибули в бойову частину, отримав броню п’ятого класу, шолом, спальник, автомат. Він хоч і 1981 року випуску, але надійний. До так званого ближнього бою у нашому підрозділі не доходило, все ж автомати потрібні – раптом диверсанти з’являться… Є в нас інше озброєння. Одна тільки біда – людей не вистачає. Тому й пропонують тим, у кого дембель не за горами, залишитись на контрактну службу. І хлопці погоджуються – забезпечення нормальне, зарплатня – в межах шести тисяч гривень. Чом і не служити?
Ми в колишньому виробничому приміщенні, яке стояло пусткою, влаштувалися. Є в нас і кухня, і душ, навіть підвал для того, щоб можна було сховатися, коли обстріли почнуться. Хліб завозять щодня, продуктові запаси поповнюють двічі на місяць. З питною водою складніше, останнім часом почали завозити її у п’ятилітрових флягах. Економимо. Інша справа – коли на передовій. Там перепочиваємо під кущами, давимось сухпайками. Наче й набір у тому пайку нормальний – каша, тушонка, печиво, котлета з яловичини, чай, кава, цукор, та все ж день-два – і навіть дивитись не хочеться на все те. Неабияк виручають волонтери. Пригадую, як привезли вони два великих ящики польської “мівіни” – свято було, бо каша вже набридла. А ще більше свято, особливо для мене, коли згущене молоко дають. Я такий любитель солодкого!
– Щодо спиртного – як?
– Брехати не буду, а скажу, як є. Ми приїхали туди не пиячити і не за дівчатами полювати, а воювати. Проте після вдалого відстрілу можемо перехилити по чарці, не більше.
– Літом тепло, можна й під кущем переночувати, а зима не за горами…
– Готуємось дуже серйозно. Вже маємо “буржуйки”, їздимо заготовляти дрова. У нас і бензопилка є.
– А останні новини дізнаєтесь із “ящика”?
– Як хочемо посміятись, вмикаємо російський канал. Ото брехуни. Як послухаєш – вони себе праведниками вважають, а ми сякі-такі, фашисти, стріляємо по житлових масивах. Уся ця “інформація” – відверта брехня. То вони ведуть обстріли мирних жителів, а на нас звертають. У наших телерепортажах також, буває, замовчують реальні втрати, наші проблеми. Не подобається мені й те, що вказують конкретне місце дислокації підрозділів, наче підказують ворогу, куди треба спрямовувати вогонь. Найточніша і найоб’єктивніша інформація – коли на власні очі бачиш те, що діється. Оту правду ми бачимо щодня.
– Взагалі як ти особисто оцінюєш те, що діється на Сході?
– Свого комбата я вже хвалив. Можу й ще раз, бо він на своєму місці. Та й про інших непоганої думки. Нас турбує те, що не дозволяють використовувати зброю. Вони стріляють, а ми чекаємо. Та хтозна, ми ж не військові стратеги. Є Генштаб, є Верховний головнокомандувач, їм видніше, мабуть?
– Ти вважаєш себе патріотом України?
– Як гучно сказано. Ні, я простий українець, багато чим невдоволений. Все в житті доводилось самому вирішувати. Може, держава подбала про те, щоб моя сім’я була забезпечена житлом? Ні, я змушений був пристати в прийми. Або згадую, який мізер заробляв, коли працював із хімікатами. Здоров’я не шкодував, а отримував копійки. Тепер ось надіявся, що сім’я матиме хоч якісь пільги. Пред’явив довідку, що перебуваю в зоні АТО, а мені кажуть: довідки мало, давай посвідчення. Отримаю його через три місяці, може, через півроку. А пільги зараз би не завадили. Поцікавився, чи можу отримати землю, запропонували не два, а півгектара, більше немає. Я ж воюю на всі сто відсотків, а моє законне право можуть задовольнити лише на 25 відсотків. Веліли чекати. Що ж, чекатиму.
– Відпустка швидко пролетіла. Повертатись у частину не дуже хочеться?
– А вам би захотілось свій дім залишати? Треба! Воюємо ми не за правителів та олігархів, а за рідну землю, за свої родини.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст