Сутність цих понять у кожного своя. У Володимира Цибенка вони зустрілися, схрестилися і сплелися у тугий клубок у підпорядкованому Великобайрацькій сільській раді селищі Декабристів Миргородського району. Якщо їхати на Сорочинський ярмарок з боку славного міста-курорту, то на півдорозі вас зустріне цибатий чорно-білий лелека і, звісно, пригостить джерельною водою з криниці. Ото звідти й починаються землі однойменного з селищем державного підприємства, яке спеціалізується на вирощуванні племінного молодняку та відгодівлі свиней української рябої породи. Нині це підприємство очолює депутат обласної ради Володимир Цибенко.

У далекі довоєнні роки її вивели саме миргородські селекціонери. Через те рябух справедливо називають миргородськими. У свій час для майже 200-мільйонного населення тодішньої країни за кількістю виробленої свинини та продукції з неї наша ряба порода поступалася тільки великій білій та ландрасу. Сьогодні це єдине в Україні державне підприємство, яке, використовуючи сучасні технології, утримує три тисячі свиней, з них 200 – основні свиноматки. Роки, звісно, бувають різними. Не було тільки такого, щоб господарство реалізувало довколишнім, і не тільки, господарствам різних форм власності та населенню менше тисячі племінних поросят.
Може, й не дуже науковий, але цікавий факт. Не вчора так заведено, що коли людина після лікування у Миргороді на курорті повертається додому, то, як правило, везе з собою сувенір. Так-от, хоч вірте, хоч ні, для багатьох курортників популярним сувеніром є шмат сала з місцевого базару. Не випадково той делікатес у побуті називають “миргородським салом”. А то, самі розумієте, дещо дорожче, ніж кусень сала сам по собі. Хтось може зауважити, що сало – воно і в Африці сало. То правда. Але не вся. Миргородські рябі свині самою природою запрограмовані на корми своєї кліматичної зони. “Де народилися – там і знадобилися”…
***
Про вдачу і характер директора ДП “ДГ ім. Декабристів” Володимира Цибенка говорять різне. Односельці, принаймні ті, з якими випало говорити, називають його вольовим. А декотрі з шукачів швидкого прибутку нарікають за впертість. Судіть самі. Не один раз молодого директора запрошували на, здавалося б, престижні й “хлібні” посади у місто. А він зі свого “хутора”, на базі якого колись і було засновано селище Декабристів та однойменне державне підприємство, – ні кроку. Що тримає людину на обжитому місці? У становленні, як за сучасними мірками, одного з кращих господарств не тільки у районі, а й на Полтавщині, вдячний син бачить працю батька, добра йому пам’ять, досвідченого зоотехніка Григорія Костянтиновича і нині сущої матері Катерини Іванівни, повірте, цілком справедливо удостоєної звання почесного академіка Національної академії аграрних наук, заслуженого працівника сільського господарства України. Це вони допитливого сина навчили любити землю, на якій виріс, шанувати працю і людей праці, бачити красу зоряного неба і просторінь живої картини колосистого поля, достойно зустріти перші радощі та печалі й усе інше, що називається людським життям. Ось такі родинні корені у Володимира Григоровича. Підлітком з лозиною в руках пас телят і поросят, верхом на норовистому коні об’їжджав стадо корів на пастівнику, у “званні” фермського фуражира возив корми худобі, працював слюсарем у гаражі.
Так було, аж поки у військкоматі не запитали, в яких військах він хотів би служити. Недовго й думав: “У повітрянодесантних!” – відрубав. На медичній комісії за вибір похвалили. Довго оглядали колись пошкоджену від падіння з коня ногу. І сказали, що в повітрянодесантних військах такі не служать. Отакої! Тепер уже не обов’язково усім знати, як допризовник Володимир Цибенко тренувався, щоб поставити волю на службу долі. На особистому рахунку в нього 12 стрибків із парашутом в умовах, які називають наближеними до бойових. Це лише один приклад того, як людина мобілізує власну волю, щоб добитися поставленої мети. І не тільки, звісно, у стрибках з піднебесся, а й у повсякденному житті. Гартований службою в повітрянодесантних військах Володимир Цибенко з відзнакою закінчив профільний технікум і зоотехнічний факультет Полтавського  сільськогосподарського інституту. З дипломом зооінженера чотири роки працював бригадиром свинотоварної ферми, вісім років виконував непрості обов’язки головного зоотехніка. Відповідальність за ефективність роботи додав той факт, що саме в ті роки директором підприємства працювала нетерпима до будь-якого недбальства мати Володимира – Катерина Іванівна. А честь сім’ї для Володимира Григоровича дорожча за гроші. Такий у чоловіка характер. Із якого боку не підходь, а сім’я є часткою держави. Зібравши, як говорять, в один кулак волю і долю, він досконало вивчив, що там, у багатих європах, свині їдять і чим закушують, приміряв досвід закордонних фахівців на місцеві умови, все краще, що там запозичив, пристосував до можливостей у окремо взятих Декабристах. Узагальнив власний досвід, підкріпив висновки достойними поваги показниками в умовах ведення галузі на ринкових засадах, став кандидатом сільськогосподарських наук, заслуженим працівником сільського господарства України. На запитання, що дає йому учений ступінь, він так і сказав: “Спонукає вчитися і вчитися…”
Не все і йому вдається так, як би хотілося. Невдачі Володимир Цибенко вважає не інакше, як плацдарм для нових пошуків, аби оцінити ситуацію, що склалася. Отож мобілізовує волю і вчиться на помилках. Від матері Катерини Іванівни успадкував уміння працювати з людьми. У таких, як переживаємо, умовах, коли придворні блазні роблять усе, аби державні підприємства, одним з яких і є господарство імені Декабристів, довести до кризи, землю розпаювати між його працівниками, довіра людей і роль громади набувають особливої ваги. Найязикатіші телевізійні чи заїжджені обіцяльники не захистять інтереси селян. Це треба робити самим.
Хоч це й безглуздя, але уявімо бодай на мить «реформоване» державне підприємство імені Декабристів Інституту свинарства й агропромислового виробництва. Якщо точно, то сьогодні це – 3135 гектарів орної землі та 210 працівників. З них 90 – тваринники. Вам і школяр порахує, що на одну пару робочих рук припадає 15 гектарів. Багато це чи мало? Розділіть сотки своєї присадибної ділянки на кількість працездатних робочих рук у дворі. Тоді й отримаєте відповідь. У господарстві – 1300 голів великої рогатої худоби, з них 550 – високоудійні корови. Середньорічна кількість свиней різних вікових груп перевищує три тисячі. У кошарі – 400 овець, на птахофермі – 2 тисячі курей і півтори тисячі перепелів.
У сезон медозбору над стогектарним молодим садком прокладають свої маршрути бджілки-трудівниці зі ста вуликів. І всім усього вистачає. Годі оперувати цифрами – поголів’я, центнерів та гектарів. Вони, повірте, достойні поваги. Сьогодні, куди не кинь, гідність людини вимірюють грошима. Не будемо рахувати гривні у чужих кишенях. За сім років роботи директором Володимира Григоровича Цибенка ніхто не звільнився з роботи без поважних причин.
Втім людяність, порядність вимірюються не лише матеріальними параметрами. Отож земляки щиро довірили Володимиру Цибенку представляти, відстоювати їхні інтереси в обласній раді нового скликання.
***
На фоні телевізійних сюжетів звідусіль – про страйки та інші акції з приводу затримки людям заробітної плати. У “Декабристах”, хоч вірте, хоч ні, а не було випадку несвоєчасної виплати заробленого бодай на один день. Біля амбразури з написом «Каса» люди не юрмляться. Два рази на місяць, кому коли зручно, вони підходять до банкомата, тицяють йому пластикову карточку, й автомат «без балачок» видає винагороду за працю.
Господарство вчасно сплачує податки, запроваджує прогресивні технології у рослинництві й тваринництві. Нещодавно придбали високопродуктивний комбайн за п’ять мільйонів гривень, фронтальний навантажувач та ще багато чого для роботи за сучасними технологіями. Торік, наприклад, тільки на соціальні потреби спрямували півтора мільйона гривень. То як потужний виробничий комплекс разом із землею розділити між його працівниками? Отож!
***
Оце днями Володимир Григорович побував на Міжнародній науково-практичній конференції з розвитку свинарства у білоруському місті Гродно. На запитання, що запозичив, так і сказав: за декабристівських свиней йому і перед близьким, і перед далеким зарубіжжям не соромно. Про порядки у Білорусі тепер говорять різне. Але правда й те, що тамтешні, скажімо так, свинарі оплачені у кілька разів краще від декабристівських. Вразило те, що на автодорозі від кордону з Польщею до України не бачив жодної вибоїни. У місті чи селі – 60, а за їх межами – 90 кілометрів за годину. За перевищення швидкості більш ніж на 20 кілометрів заберуть права водія. За намагання відкупитися хабарем опинитеся там, де ходять пішки. Не всім суворість подобається. Але й розмов про бажаючих порушити правила руху, принаймні Володимиру Григоровичу, почути не довелося.
Отож жартома і всерйоз він сказав: «Якщо хочемо в Європу, то в нас попереду ще стільки роботи, що її вистачить усім і надовго».
А робота для Володимира Цибенка – і воля, і доля…

Леонард НІКОЛАЄНКО.