Одразу трьох синів довелося проводжати і протягом року чекати із гарячих точок Донбасу Володимиру й Галині Григоришиним із села Козлівщина Котелевського району.
Спочатку захищати цілісність і незалежність України добровольцем поїхав Валерій. Направили на військову підготовку в Чугуїв Харківської області, а опісля – безпосередньо у зону бойових дій на Луганщину.
За повістками райвійськкомату вирушили на буремний Схід Володимир і Олександр. Володимир після навчального центру “Десна” опинився у Дзержинську Донецької області, де служив у одній з військових частин мотопіхоти. Армійська служба Олександра розпочалась на Київщині, у містечку Васильків, потім він потрапив у місто Щастя Луганської області. Нині трудиться на пилорамі у селі Діброва.
Коли в один із осінніх днів я завітав у Козлівщину, мені випала нагода зустрітися з одним із братів – Володимиром.
– Згадувати період служби у зоні АТО дуже непросто, чого тільки не довелось побачити і пережити, – розповідає демобілізований Володимир Григоришин. Він, як і брат Валерій, працює слюсарем на тваринницькій фермі відділу №2 ТОВ “Агрофірма “Маяк”. – Дуже переживав за інших братів, адже, як не старалися, а служити разом не довелось. Знали одне: наше діло – праве, оскільки боронимо рідну землю від ворога. В одному з боїв неподалік мене вибухнув снаряд, я отримав осколкове поранення у руку. Спочатку лікувався у Дзержинську, тоді опинився у госпіталі Харкова, згодом – у Полтаві. Підлікувався – і знову на фронт.
Наприкінці служби трапилась біда і з Валерієм. Він під час сутички з ворогом, який при наступі використовував потужні “Гради”, отримав значні опіки рук і ніг. Також проходив курс лікування. Поки що – у відпустці.
Батько захисників Вітчизни Володимир Григоришин розповідає, що сам родом із Терещенків. У свій час їздив у Казахстан на освоєння цілинних земель, де й одружився. Потім із сім’єю переїхав у Козлівщину. Крім трьох синів, має ще й двох доньок. “Велике щастя, що діждався своїх хлопців із зони АТО, – не без хвилювання говорить чоловік. – Кожного дня очікували від них бодай якоїсь вісточки. Коли розмовляли по телефону, чули, як там лунають вибухи, серце завмирало. Якось більше тижня про синів не було жодної вісточки. Тоді дружина перенесла інсульт. У мене також нині проблеми із серцем і дихати надто важко. Слава Богу, все вже позаду. Ми знову всі разом, і дуже хотілося б, щоб на нашій землі нарешті запанували мир і спокій”.

Анатолій ДЖЕРЕЛЕЙКО
Журналіст