Сучасні зміни в ділянці мовних норм спричинені дією тісно переплетених і взаємозумовлених власне мовних і позамовних чинників, причому останні можуть перебирати на себе інформативно-характеризувальні властивості. Конкретний приклад: повернення до активного вжитку негативно забарвлених ще два десятиліття тому слів і їхніх сполучень на взірець бандерівець, мазепинець, петлюрівець, упівець, націоналіст, греко-католик, тризуб, синьо-жовтий (жовто-синій) прапор, самостійна Україна, Українські січові стрільці, Організація українських націоналістів, Українська повстанська армія мотивоване не мовними змінами в усьому їхньому багатоярусному представленні, а політичними, соціальними, ідеологічними настановами, новітніми процесами націотворення, зрештою, новим українським відродженням, що настало після розпаду СРСР й уможливило розбудову та утвердження суверенної, незалежної, правової, європейської Української держави, наповнення українського мовного середовища новим ресурсом.
До системи питомих явищ сучасної української мови, які переживають процеси самовідновлення, віддзеркалюють важливі суспільно-політичні трансформації й дають потужний стимул ідеям національної ідентичності, належать сполуки, утворені за участю найзнаковішої для нашої держави власної назви – Україна – та прийменників на, в із місцевим і знахідним відмінками. Нині дискутується на загально- й міждержавному рівнях питання про те, якій із форм – “на Україні”, “в Україні”, “на Україну”, “в Україну” – віддати перевагу, який статус – безальтернативної чи альтернативної мовної норми – слід закріпити за кожною з них. Відомо, що в радянську добу нормативною вважалася структура з прийменником на. Мовознавців 1930-х років, які забороняли вживати цей зворот й орієнтувалися лише на зворот “в Україні”, пильнувачі комуно-більшовицького режиму оголосили “ворогами народу”, звинувативши їх у тому, що йшли проти історичної тенденції, витвореної в українській мові, отже, і проти радянської влади.
Синтаксичні структури з прийменником на та власною назвою Україна у формі знахідного або місцевого відмінків, на думку Івана Огієнка, слід вважати анормативними: “Хто говорить «на Україні», – такий присуд знаходимо в його праці “Наша літературна мова”, – той не вважає її самостійною… Польща й Москва створили залежницьке “на Україні”. Через те, що Україна довгий час мислилася як частина Польщі, чи пізніш Росії, до неї традиційно сильно причепилося вже по XIV віці підлегле на. Дійсно, поляк зі свого державного погляду завжди скаже: в Польсце, на Українє. Так само скаже росіянин: в России, на Украине”. “Коли ми говоримо “на Україні”, – висновує автор щойно цитованої праці, – то це значить, що ми Україну вважаємо частиною якоїсь іншої держави, в склад якої вона входить несамостійною; і навпаки, говорячи “в Україні”, мислимо Україну незалежною правною цілісністю, окремою державою…” Принагідно наголосимо, що українцям треба взяти на озброєння й такий наповнений глибинним змістом посил цього великого українця: “Форма “на Україні” не свідчить про наше минуле добре. Воно аж надто ясно показує, що ми міцно забули про державність та незалежність України… Не забуваймо, що мова росте разом з народом і сильно відбиває в собі його історичну долю!”
Настанова митрополита Іларіона про негайне забуття “недержавницької форми «на Україні»”, що приховує в собі “захватницький імперіалізм”, стала сприйматися як керівництво до дії тоді, коли “добу української літературної мови під совєтами” змінила, починаючи з 90-х рр. ХХ ст., доба її суверенності, або незалежності.
У час нового українськомовного ренесансу “недержавницькі, підлеглі форми” “на Україні”, “на Україну” не витримали конкуренції з боку “державницьких форм” “в Україні”, “в Україну”. У максимально короткий термін останні фактично почали претендувати на єдино можливу норму, маючи на це повне право: прийменник в/у сполучається з назвами неострівних держав (Грузія, Вірменія, Англія, Франція), а прийменник на – з найменуваннями острівних держав (Кіпр, Куба), територій, географічних областей як складників держав, географічних і промислово-географічних районів (Київщина, Поділля, Харківщина, Донбас, Кубань, Колима), конкретних регіонів або місцевостей, що є номінуваннями сторін світу (Далекий Схід, Північ): Вони … зупинилися в Північній Америці (І. Драч), Вони летіли з Америки в Німеччину (І. Багряний), Вони були не раз на Кубі (П. Загребельний), Дипломатові не хотілося летіти на Цейлон (Ю. Щербак), Він довго прожив на Далекому Сході (В. Собко), Письменники … поїдуть на Полтавщину (“Літературна Україна”). “Назви держав, – процитуємо ще одне засадниче лінгвістично-соціолінгвістичне положення вчення Івана Огієнка, – це окреслена границями мовна цілісність, тому місцевий чи знахідний відмінок логічно може бути тільки з в, ніколи з на, бо воно при цьому було б мовною нісенітницею. Наприклад: він живе на Франції (це визначало б над Францією)”. Отже, такою мовною нісенітницею є конструкції Він живе на Україні, Він їде на Україну.
Тенденцію витіснення “правно окресленим державницьким в” “підлеглого, недержавницького на” підхопили й російськомовні видання в Україні: “Известия” в Украине”, “Аргументы и факты” в Украине”, “Комсомольская правда” в Украине” та ін. Зовсім іншу позицію зайняли антиукраїнські сили. Вони трактують прийменниково-відмінкові форми “в Україні”, “в Україну” як некоректні з мовознавчого погляду, політично заангажовані, прискіпливо дошукуються в них “ідеологічно образливого сенсу”. Жорстку лінгвістичну непокору чинить Росія. Цей спротив слід розцінювати як лінгвістичну агресію сусідньої держави проти України, лінгвістичну відмову визнати існування нашої держави, тобто відмову українцям на право державності.
Аналізовані національно забарвлені конструкції по-своєму яскраво розкривають відносини між Україною та Росією після розпаду радянської імперії. На початку 1990-х років синтаксична структура “в Україні” активно входила в офіційно-діловий стиль російської мови на території Російської Федерації: діяло “Посольство Российской Федерации в Украине”, призначався і звільнявся “Чрезвычайный Посол Российской Федерации в Украине”. До того часу, як главою Росії став Володимир Путін, твердить російський економіст Андрій Іларіонов, “усі без винятку документи, розміщені на сайті президента цієї держави, використовували форму «в Україні». Починаючи з 5 квітня 2004 року, переважна більшість офіційних документів (1963 документи із 1974, або 99,4%) використовують форму «на Украине»”. Виняток становлять ті з них, які безпосередньо стосуються української сторони.
Різнобій у вживанні синтаксичних сполук “в Украине / на Украине”, “в Украину / на Украину”, що запанував у російській мові, змусив Юрія Шеляженка, видавця й редактора всеукраїнської газети “Правдоискатель” (“Правдошукач”), яка надходить до читачів трьома мовами (і російською також), звернутися до Інституту російської мови імені В.В. Виноградова Російської академії наук з інформаційним запитом “О правильности употребления предлога “в” с географическим названием государства Украина в соответствии с грамматикой русского языка” (документ датований 12 січня 2009 року):
“В связи с обращением читателей… прошу Вас разъяснить правила употребления предлога “в” с географическим названием государства Украина”. Найвища лінгвістична інституція Росії не поспішала з відповіддю. Автор запиту майже через три місяці – 7 квітня – надіслав скаргу до президії Російської академії наук, але реакція була та сама. 31 липня він осмілився потурбувати самого президента Росії – і небезрезультатно. 25 вересня старший науковий співробітник Інституту російської мови О.М. Грунченко надала таку, м’яко кажучи, не позбавлену політичного забарвлення відповідь стосовно правильності вживання прийменників в і на зі словом (звернімо увагу, що в запиті йшлося не про слово, а про географічну назву держави України) Україна:
“С названиями административных единиц – государств, областей, районов, штатов, городов, сел и т.п. в конструкциях со значением места в современном русском языке употребляется предлог “в”: В Чехословакии, в Московской области, в Дмитровском районе, в Иллинойсе, в Торжке.
Предлог “на” встречается в относительно немногочисленных сочетаниях: на Орловщине, на Брянщине, на Украине. Именно форма на Украине являлась единственной нормативной до 1992 г.
Но в 1993 г. Правительство Украины потребовало признать нормативными для русского языка варианты в Украину (соответственно из Украины). Это, по мнению Правительства Украины, позволило бы разорвать неприемлемую для независимого государства, этимологическую связь конструкций “на Украине” и “на окраине”, отражающую, с точки зрения патриотически настроенных лингвистов, великодержавное пренебрежение со стороны России и русских. Украина таким образом получила бы лингвистическое подтверждение своего статуса независимого государства, а не подчиненного региона (по аналогии с другими наименованиями независимых государств – в Германии, в Швеции, в Японии).
Однако путь вводимого исключительно по политическим соображениям в речевую практику варианта оказался отнюдь не простым.
С одной стороны, в текстах, предназначенных для адресатов-украинцев, можно идти навстречу их пожеланиям и употреблять, следуя принципам корректности, форму с предлогом “в” … Именно поэтому в официальных документах, касающихся взаимоотношений России и Украины, зачастую предпочитается “в” и “из”.
С другой стороны, в устной разговорной речи, а в периоды явного охлаждения межгосударственных отношений и в публицистике, сохраняется традиционная литературная норма – жить на Украине, приехать с Украины.
Таким образом, в современном русском языке сосуществуют традиционная литературная норма с предлогом “на” и относительно новая, вводимая из соображений политкорректности по просьбе Украины – с предлогом “в”. Выбор формы в каждом конкретном случае должен осуществляться говорящим (пишущим) с обязательным учетом условий общения”.
Цей принизливий для України документ-відповідь виходить за мовознавчі береги, він зорієнтований на ту тональність, яку задає чинний гарант російської конституції Володимир Путін і яку запопадливо підтримує екс-президент Дмитро Медведєв, цинічно заявляючи: “Это там у них “в Украине”, а у нас “на Украине” говорят. Это отвечает нормам русского языка”. Він, зрозуміло, крокує в ногу зі своїм попередником і наступником. А господар Кремля зухвало ігнорує “державницьку форму” “в Украине”, бо для нього “Украина – недогосударство”, бо його найзаповітніша мета – відродити Російську імперію з колишніми її територіями. Досить промовисту статистику про використання президентом Росії прийменника “в” із хоронімом Україна подав уже згадуваний його екс-радник Андрій Іларіонов: у 2002 році – 87,5%, 2007 – 70%, 2009 – 46,4%, 2012 – 15,4%, 2013 – 9,1%, 2014 – 8,2% випадків. І тут мимовіль спадають на думку майже півторастолітньої давності пророчі поетичні рядки Федора Тютчева: “Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить: / У ней особенная стать – / В Россию можно только верить”.
В українській мові конструкції “в Україні”, “в Україну” повернулися до розряду питомих граматичних явищ, до того ж наповнених патріотичним змістом. У російській мові вони опинилися з-поміж негативно маркованих засобів мови і трактуються як витівка патріотично налаштованих українських лінгвістів. І це аж ніяк не випадково – боротьба за самостійність і незалежність України триває, і на мовному фронті також.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України, ректор ПНПУ імені В.Г. Короленка