Немає на Полтавщині людини, яка б не затямила ще зі шкільних років, що їй пощастило народитися в колисці української літературної мови. В історії нашого краю чимало й інших унікальних здобутків, але, на жаль, не всі вони відомі широкому загалу. Про визначальну роль наших земляків у становленні української за духом і колом порушуваних проблем журналістики нагадали працівники Державного архіву Полтавської області, запросивши студентську молодь на документальну виставку “Україномовна преса Полтавщини початку ХХ століття”.
110 років тому, 25 жовтня, відбулася переломна для загарбаної Російською імперією Наддніпрянської України подія – у Лубнах світ побачив україномовний часопис “Хлібороб”. Це вперше після Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу (1876) українське слово було відроджене до повнокровного життя, загострене до захисту майбутнього нашої нації. Директор Державного архіву Полтавської області Валентина Гудим наголосила, що поява часопису “Хлібороб”, а невдовзі й часопису “Рідний край” (Полтава) сколихнула не лише місцеву громаду, а й усе українство: “Видавці намагалися відродити українську національну свідомість і виховати в українців національну гідність. Адже політика царського уряду була спрямована на те, щоб позбавити українців історії і головного інструмента, за допомогою якого можна ідентифікувати народ, – рідної мови”.
Уже в першому номері “Хлібороба” було окреслено ряд найважливіших для українців завдань: обирати свій уряд, мати українські суди й освіту, землю віддати селянам. Як виклик звучить через багато десятиліть заявлена в часописі експресивна й до сьогодні нереалізована для українців вимога – “щоб все було по справедливості”.
Світ побачили лише п’ять номерів “Хлібороба”. Цілком очікувано видання потрапило під заборону, але крига вже скресла: чималі, як на той час, наклади – від 5 до
8 тисяч – розійшлися і південною, і східною Україною, потрапили в Галичину й на Буковину; в Полтаві ініціативною групою було засновано часопис “Рідний край” (надалі мав київську, згодом – гадяцьку “прописку” 1905 – 1916 рр.), який так само зголосився служити рядовому українцю.
Ознайомивши студентську аудиторію із представленими на виставкових стендах матеріалами – сторінками часописів, світлинами видавців та редакторів, сучасними краєзнавчими дослідженнями, – Валентина Гудим докладно зупинилася на життєписах головних рушіїв тих вікопомних подій. Власне, навела зразки справжнього служіння Україні, адже майже всі ті люди присвятили себе до останку, не пошкодувавши ні кар’єрного благополуччя, ні статків, становленню ідеї української державності.  Видавцями “Хлібороба” були брати Шемети – Володимир, Микола та Сергій, вихідці з дворянської родини, яка володіла низкою підприємств, тисячею десятин землі… Володимир Шемет знав шість мов, обирався від Полтавщини депутатом
І Державної думи Російської імперії. Переслідуваний спочатку царським, потім радянським режимом, він закінчив життя простим службовцем, помер у чорному для всієї непокірної України 1933-му від голоду.
Із плеядою відомих імен пов’язана історія “Рідного краю”, серед них – Григорій Маркевич, Панас Мирний, Олена Пчілка, Леся Українка, Опанас Сластьон… Разом із тим звичайні полтавці нічого не знають про перших редакторів часопису – Григорія Коваленка й Миколу Дмітрієва. За плечима в Коваленка був солідний медичний досвід, утім він виявив себе і як високого рівня чиновник, і як талановитий публіцист та письменник. Дмітрієв мав у Полтаві власну адвокатську справу. Їх об’єднувало головне – прагнення вже згадуваної справедливості для України.
На завершення цікавої лекції Валентина Гудим нагадала, що пам’ять усіх діячів, причетних до відродження українського слова, яке стало “предтечею” наступної національно-визвольної боротьби, заслуговує на гідне пошанування. І в нашому часі це залежить винятково від свідомості суспільства та влади.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”