На Донбасі уже не ведуться жорстокі бої, не розривається українська земля від смертоносних осколків безжальних “Градів”, частина переселенців навіть повернулася у рідні місця. Ми ніби й забули, що війна не закінчилася, що на передовій все ще працюють ворожі снайпери, не вгамувалися сепаратисти-диверсанти, щомиті на солдатів і мирних жителів чатує небезпека… Доки все це оминає стороною, ми розуміємо – на війні не без втрат, та, коли під час перемир’я жертвою ворожої кулі чи підступної міни стає людина знайома чи, боронь Боже, близька, здається, що в самісіньке серце влучили мільйони осколків, утворивши незагойні рани, котрі кровитимуть аж до скону днів. Будь проклята та війна.
…У Великій Багачці всі один одного добре знають, тому звістка зі Сходу про поранення воїна Збройних сил України, великобагачанця Руслана Тронька стала потрясінням для всіх земляків. Вони гуртом негайно стали збирати кошти на лікування солдата. Всі мали велику надію, що лікарі відвоюють його у смерті й ми обов’язково зустрічатимемо Руслана на вулицях рідного селища. Однак гірка звістка прилетіла із Дніпропетровського шпиталю. Вдруге війна вбрала в чорні хустки жіночі коси, у траурні стрічки – державні прапори. Всі чекали на повернення Руслана додому. Вічно живого, бо Герої не вмирають…
У райцентрі оголосили траур. Мешканці Великої Багачки проводжали в останню дорогу свого земляка, воїна Збройних сил України Руслана Тронька, який помер від ран, отриманих в результаті вибуху на розтяжці в зоні АТО.
Сотні людей заполонили все навкруги батьківської оселі померлого. Не передати горе, яке так раптово навалилося на плечі батьків. Що може бути страшніше, ніж ховати своїх дітей.
Висловити співчуття рідним і близьким покійного та взяти участь в церемонії поховання прибули заступник голови обласної ради Володимир Микійчук, заступник обласного військового комісара Едуард Бородай, керівники району та райцентру, воїни-побратими, ветерани-прикордонники, в чиїх рядах був і сам Руслан, однокласники, друзі, знайомі, односельці… Панахиду за померлим воїном відслужив настоятель Різдво-Богородичної церкви протоієрей Василій Фазан. До поминальної служби долучилися священики інших церков району.
Олег Ясінок, який служив разом з Русланом Троньком, пригадує: “Нас мобілізували в один час. Направили в Чугуїв Харківської області, де прослужили майже рік. В серпні 2015-го перевели до артилерійської бригади на Київщині. Закінчився термін служби, і Руслан мав демобілізуватися. Але він розумів, що війна не закінчилася і досвідчених бійців в армії не вистачає. Тож подав командуванню рапорт з проханням продовжити термін служби ще на півроку. В жовтні Руслана направили в зону АТО, в район Волновахи. При виконанні завдання під час патрулювання він “нарвався” на розтяжку. Отримав дуже тяжке поранення. Транспортувати його в такому стані було неможливо, тому хірург військового шпиталю Волновахи наважився на складну операцію. Говорили, що його стан був тяжким, але стабільним. Після операції Руслана доправили до військового шпиталю Дніпропетровська, де, на жаль, за кілька днів він помер. Ми приїхали на похорон свого бойового побратима. Нас близько 20 осіб – хлопці з Гадяча, Решетилівки, Машівки, Чутового, Карлівки, Полтави…”
На сотні метрів розтяглася траурна процесія, перед якою несли портрет Героя. На світлині закарбувалося усміхнене обличчя молодого, повного енергії чоловіка. Йому було 34 роки. Таким Руслана пам’ятають всі односельці.
Воїни-побратими на руках несуть домовину до майданчика, де проводяться траурні церемонії. Застигли в останній варті солдати з автоматами. Слова промовців на скорботному мітингу сповнені невимовного болю та жалю за земляком, захисником Вітчизни, який віддав життя за Україну, висловлювалися щирі співчуття батькам, близьким покійного з приводу тяжкої втрати. Усі наголошували на якнайшвидшому закінченні війни на Сході України.
Згорьовані батьки, рідні попрощалися з Русланом Троньком. Солдати дають кілька автоматних черг. “Герої не вмирають! Герої не вмирають! Герої не вмирають!” – згуртовано запевняють воїни-побратими.
Буде новий день, але вже без Руслана… Нам всім його не вистачатиме.

Сергій МАЙБОРОДА
Олена ЦЕБРІЙ
Журналісти