З  дитинства Микола Молоток бачив себе військовиком, тож по закінченні дев’ятого класу Малоперещепинської школи Новосанжарського району без вагань подав документи до Чернігівського військового авіаційного ліцею. Навчання минуло швидко, далі – престижний виш – Львівська (тепер уже Національна) академія Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де освоював особливості управління діями підрозділів наземної артилерії. У званні лейтенанта Микола Молоток був направлений на посаду командира взводу в Яворів, у 24-ту окрему механізовану бригаду “Залізна”. А минулоріч у березні почалася нова сторінка в його військовій біографії. Про неї – наша розмова із капітаном Миколою МОЛОТКОМ.
– Ти не помилився стосовно дати? У березні в донецьких краях було ще відносно спокійно…
– З першого березня ми стояли на блокпостах на Сумщині, Чернігівщині – неподалік кордону з Росією. А вже 15 травня були в Оріховому на Донеччині й до 20 червня чергували на блокпостах переважно в Красному Лимані. А далі у складі першої штурмової бригади звільняли Миколаївку, Слов’янськ, пізніше – Сіверськ, Лисичанськ, Георгіївку, Лутугине. Йшли штурмом, маючи намір взяти в кільце Луганськ. Але не вдалося… Дійшли до Краснодона, а там ворог почав відтісняти нас важкою артилерією.
– Словом, почалися справжні непереливки? Ворог же переважав і технікою, і живою силою?
– Так, сили були нерівні. Назустріч нам посунула колона, в якій самих танків було два з половиною десятки. У нашому розпорядженні – вісім БМП, дев’ять БТРів, три танки, три міномети та “Урал”. У перший день ми втратили один танк, але і два ворожих вивели з ладу. Тяжкі бої тривали впродовж двох тижнів, нас, можна сказати, розбили конкретно. Вороги гатили з “піонів”, “тюльпанів”. Щоб було зрозуміліше, скажу: використовували вони і 202-й, і 240-й калібри. Сліди від того гатіння – величезні вирви завглибшки півтора метра. Відступали ми в напрямку Лутугиного.
– Мабуть, багатьох бойових побратимів утратив?
– З шістдесяти чоловік особового складу підрозділу, яким я командував, один – “двохсотий” і три – “трьохсотих”. Я був контужений, та ще й виразка шлунку “обізвалась”, відправили на ротацію і реабілітацію.
– Указом Президента України тебе нагороджено орденом Богдана Хмельницького. Це за ті бої, про які щойно розповів?
– Так, а конкретно – за підбитий ворожий танк і за те, що належну відсіч було дано трьом розвідувальним групам.
– На цьому АТОвська сторінка біографії закінчилась?
– Ні, з червня цього року я знову перебував на передньому краї – командиром батареї третьої гаубичної самохідної артбригади 24-ї механізованої бригади. Тепер знову ротація. Заїхав оце з друзями в Малу Перещепину – дідуся й бабусю провідати, до школи завітати.
– Як ти вважаєш, чи скоро закінчиться війна?
– Важке запитання. Відповідь на нього хіба що президентам відома. А я скажу: Росія виставила серйозні війська, кинула потужну техніку. Нашому військовому відомству пора б уже подбати як слід про захисників України, щоб вони мали все необхідне. Справжнє лихо для нашого війська – пияцтво. А який вояка з нетверезої людини? Саме через неї, пиятику, і в місцевого населення ставлення до українських військовиків якесь непевне, у багатьох просто неприязне, якщо не агресивне. На мою думку, не все гаразд із загальним керівництвом армією – в Мінобороні, Генштабі. На високих посадах чиновники із “совєтськими” настроями, а молодим офіцерам просто не дають змоги продемонструвати свої знання та організаторські здібності. Я ще відносно молодий, але чому перекрита дорога тим, кому 30 – 35 років?
– Мріючи з дитинства про військовий фах, ти, звісно ж, і гадки не мав, що доведеться воювати?
– Саме так. Ця війна – для кожного нагода довести, що ти – справжній чоловік.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст