Голова міської ветеранської організації Кобеляк Олександр Данилович Живулько – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Він визволяв наш край і Україну від фашистської навали. 19 вересня 1943 року поблизу Кротенків Полтавського району був поранений. Та до того, як дійти фронтовими дорогами на українську землю, Олександр побував у близьких і далеких краях великої країни.
Олександр Живулько народився в 1923 році, виріс у Миколаєві. Після закінчення неповної середньої школи пройшов фабрично-заводське навчання, з 17 років працював на суднобудівному заводі.
– Звідти був направлений на роботу в Ленінград у складі комсомольської бригади, – згадує фронтовик. – Я мав професію судового електромонтажника. Почалася війна, довелося попрацювати і в Кронштадті, на базі військових кораблів. Ми ремонтували крейсер “Максим Горький”, який підірвався на міні у Фінській затоці. Коли фашисти брали в блокаду Ленінград, нашу бригаду перекинули в Астрахань, на підприємство, звідти командирували на Далекий Схід, у Комсомольськ-на-Амурі, ремонтувати підводні човни. 3 березня 1942 року мене направили на прискорений курс у Хабаровське військове училище. Закінчив його 20 травня 1943-го, отримав звання молодшого лейтенанта і – на передову. Степовий фронт, яким командував маршал Конєв, 1-й Український…
Першим селом, яке наш підрозділ визволяв на території УРСР, 8 серпня 1943-го, була Козача Лопань Харківської області. Зараз там проходить кордон із Бєлгородською областю РФ. Просунулись на Полтавщину – Чутове, Диканька. Поблизу Полтави тривали запеклі бої. Противник планував, що Ворскла може стати перешкодою для просування наших військ, а Дніпро – тим більше. Біля села Кротенки я був тяжко поранений, потрапив у госпіталь. А після лікування – знову фронт, наступ. Рання весна, багнюка. Кіровоград, Новоукраїнка, потім – Миколаївська, Одеська області. Дійшли до Румунії, далі – на Сандомирський плацдарм на території Польщі…
Олександр Живулько визволяв від “коричневої чуми” Європу – Чехословаччину, Німеччину, де в Дрездені був поранений удруге, Австрію – командував взводом, мінометною ротою. Воював у складі 95-ї Гвардійської Полтавської стрілецької дивізії Степового (згодом – 2-го Українського) фронту. Згадує, що особисто зустрічався з командуючим Іваном Конєвим на полігонах. Генерал, пізніше маршал, був хорошим командиром, стверджує ветеран.
Із історії визволення України. У липні 1943 року Іван Конєв був призначений командувачем військами Степового фронту, досяг значних успіхів у Курській битві, наслідком якої став початок визволення України, у Бєлгородсько-Харківській операції і битві за Дніпро. У серпні 1943-го армії фронту визволили Харків, у вересні – Полтаву і Кременчук. У жовтні Степовий фронт перейменовано у 2-й Український. Іван Конєв провів П’ятихатську, Знаменську, Кіровоградську військові операції. Значним успіхом стала Корсунь-Шевченківська, де вперше після Сталінграда було оточене й розбите велике угруповання ворога. За вміле керування військами у лютому 1944-го Івану Степановичу Конєву присвоєне звання Маршала Радянського Союзу.
Навесні 1944 року він провів один із найуспішніших наступів радянських військ – Умансько-Ботошанську операцію, коли протягом місяця боїв його війська пройшли понад 300 кілометрів на захід і першими в Червоній армії вийшли до державного кордону. В наступальних діях командувач прагнув не вступати в затяжні кровопролитні бої у містах і обхідними маневрами змушував противника покинути міста. Це дозволяло уникнути значних військових втрат, великих руйнувань і жертв серед мирного населення.
Учасником багатьох цих подій був і Олександр Живулько. Війну він закінчив у званні старшого лейтенанта. Був направлений в Австрію на демаркаційні лінії, де перебував до 1951 року. Військова професія стала справою його життя. Служив у Харкові начальником штабу батальйону, в Кобеляках – заступником військового комісара. На Полтавщині працював у Нових Санжарах, Нехворощі, яка тоді була районним центром, організовував військкомат у Котельві. Був воєнкомом Кобеляцького району з 1967-го до 1973 року. З 1987-го – беззмінний голова ради ветеранів міста. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, “За бойові заслуги”, орденом Богдана Хмельницького, багатьма медалями. Олександр Данилович – Почесний громадянин міста Кобеляки.
– Проводимо багато заходів за участю ветеранів, – розповідає фронтовик, полковник у відставці Олександр Живулько. – Готуючись до відзначення 71-ї річниці визволення України, прагнемо, щоб молодь знала, якою ціною здобувалася Перемога. 486 бійців загинули при визволенні Кобеляцького району від фашистів, вони поховані у братській могилі в райцентрі. На Алеї слави покояться 17 воїнів-визволителів, у тому числі один наш земляк, кобелячанин.
Зі своєю майбутньою дружиною, Галиною Йосипівною, Олександр Данилович познайомився у роки війни, в ході визволення Одеської області, на станції Затишшя. Галина працювала на пошті. Одружилися в 1946 році. Виростили доньку Ніну й сина Олександра, є внуки і правнуки. Велика родина мешкає в Кобеляках.
У колишнього фронтовика в його поважні 92 – молодий голос, молодечий запал. Справді, не старіють душею ветерани!..

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”