Усі три “часові стрілки” української національної героїки зустрілися, збіглися у нашому буремному, затьмареному воєнними подіями і просвітленому вражаючою жертовністю і відвагою тисяч бійців АТО сьогоденні: під Покровом Пресвятої Богородиці 14 жовтня вшістнадцяте відзначатимемо День українського козацтва, вперше – День захисника Вітчизни, а також вшануємо 73-тю річницю створення Української повстанської армії, війська, про яке в далекому 1944 році майбутній президент Франції, легенда французького руху Опору, військовий генерал Шарль де Голь висловив приголомшливу думку: якби він мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю.
Це символічне зближення усіх віх національно-визвольної боротьби українства справді хвилює і сприяє щонайгострішому відчуттю і ціни, і цінності нашої волі. Отож напередодні святкувань спробуємо зробити штрихи до портретів тих, хто відстоює її, свідомо виконуючи заповіти наших лицарів-козаків, і тих, хто, й сам про те не здогадуючись, залишається вірним нащадком великих гетьманів і отаманів України.
Нерозривний зв’язок поколінь
Майже п’ятнадцять років минуло відтоді, як Микола Анатолійович Ревека наважився вирушити в захоплюючий, тяжкий, без упину випробовуючий його на терпіння, цілеспрямованість і здатність боротися за обрані ідеали похід. Ні піший він, ні морський, ні близький, ні далекий, бо ж проліг через нашу національну пам’ять про славне козацьке воїнство. Доля Миколи Анатолійовича Ревеки тісно пов’язана з відродженням Українського козацтва.
“Шостий десяток живу на світі. За освітою – і інженер, і юрист, і економіст. Працюю заступником начальника рятувально-водолазної служби Полтавської міськради”, – розповідає він свою звичайну біографію. У незвичайній же Микола Ревека – отаман Козацького гвардійського корпусу Полтавщини, голова Лицарського ордену православних козаків імені Івана Сірка в Полтавській області, генерал-отаман козацтва.
Цікаво, що козакують у родині Ревек усі – дружина Світлана, сини Данило та Денис, а з найбільшою радістю – наймолодший нащадок роду, шестирічний онук Миколка. Малий у захваті від камуфльованих на сучасний лад козацьких одностроїв та майже фантастичних розповідей про наших непереможних предків. І хоч докладне ознайомлення з легендарною історією козацьких Січей у нього ще попереду, з головним уроком для майбутнього захисника Вітчизни дідусь не зволікав: “Розповідаю Колі, як є: держава у нас одна, народ один, тікати нам нікуди. Ми живемо й завжди житимемо на своїй землі!”
Це саме ті слова, найвищу вірність яким уже засвідчили три десятки активістів Козацького гвардійського корпусу Полтавщини, захищаючи свободу, цілісність і незалежність нашої Батьківщини на Донбасі. Найзавзятішими виявились козаки з Гадяцького куреня, де кожен другий пішов на фронт, розповідає Микола Анатолійович. Сергій Довгополов, на жаль, зазнав серйозного ушкодження під час ворожого обстрілу “Градами”, повернувся пораненим.
“Чекаємо, що на день Українського козацтва відпустять із війська навідатися додому мого заступника, Костянтина Мірошникова, – продовжує Микола Ревека. – Він – полковник козацтва, а у своєму бойовому підрозділі – сержант, командир відділення снайперів. Не промах козак! Та й іншими гордимося: тільки в одному підрозділі під Щастям несуть службу шестеро наших побратимів”.
А ще ж є серед представників Корпусу невтомні волонтери, передусім щирі козачки, завдяки яким українські захисники краще одягнені, смачніше нагодовані, підбадьорені добрим словом. Усе це разом якраз і є у нинішньому буремному сьогоденні тими справами, які цінніші за легендарне золото Полуботка, бо повертають нам споконвічні духовні скарби нашого відважного і щиросердного народу, дають небезпідставну надію на становлення в сучасному українському суспільстві глибокої і по праву заслуженої поваги до козацьких організацій. Таке ставлення – заповітна мрія Миколи Ревеки. Адже поки що він змушений, на жаль, констатувати, що чимало людей дивляться на них, як на “ряджених”, від чого часто буває боляче навіть тим загартованим козакам, які мають за плечима бої в Афганістані та найгарячіші місяці ліквідації аварії на ЧАЕС. “Каменем спотикання”, як і раніше, залишається відсутність в Україні закону про козацтво. “Немає з боку влади серйозного ставлення, – нарікає мій співрозмовник. – Звідси чимало проблем і в самому козацькому середовищі: десь недопрацьовуємо. Але ж це неминуче за такого стану речей”.
Козацький гвардійський корпус Полтавщини налічує близько 2 тисяч учасників. Ні за віком, ні за статтю для бажаючих приєднатися до організації обмежень немає. Однак чисельність по-справжньому активних козаків набагато скромніша. З цього приводу чималу частину свого Корпусу отаман Ревека жартома називає “партизанами”: заявили про бажання стати козаками, отримали відповідне посвідчення
і… ні слуху ні духу. Тим часом справи не ждуть. Вони – на плечах справжніх нащадків доблесних запорожців. “У нас діє 5 підрозділів з охорони громадського порядку: в Шишацькому, Полтавському районах, у Кобеляках, Кременчуці, Глобиному. В Полтаві працює спеціалізований загін “Полтавський козацький полк”, який налічує 67 козаків. Городяни вже звикли бачити нас під час свят, на велелюдних урочистостях, ми працюємо разом із міліцією”, – пояснює Микола Ревека.
Інші напрями діяльності Корпусу – це, зокрема, відродження козацьких традицій та сприяння у вихованні молоді. Тут – щонайширший простір для втілення творчих ідей захоплених козацькою минувшиною патріотів. Найяскравіші спогади Миколи Ревеки пов’язані з поїздкою його козаків кілька років тому до Запоріжжя, на свято традиційної козацької забави “лава на лаву”. В істинності відомого прислів’я “Той не козак, що в лаві не стояв” довелося переконатися, коли перед полтавцями вишикувалися супротивники-запоріжці: всі як один – мускулисті й широкоплечі силачі. “Але й наші трималися гідно!” – задоволено усміхається Микола Анатолійович. Запалу додавало усвідомлення того, що традиція групового рукопашного бою “лава на лаву” передавалася у козацьких родах із покоління до покоління. Існували навіть “засекречені” родові техніки, які можна було відкривати іншим тільки під час війни.
Козацькі корогви, символічний заклик бойового барабана, бойовий гопак – завдяки ентузіастам усе це не кануло в Лету, а стало нині неодмінними атрибутами майже кожного патріотичного свята. Найвдячніші його гості, звісно ж, – діти. Козацький гвардійський корпус Полтавщини опікується, зокрема, вихованцями Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 2. Тут створено козацький загін імені Івана Сірка: хлопці й дівчата отримали можливість активніше займатися спортом під керівництвом досвідчених наставників, а також подорожувати пам’ятними місцями українських визвольних змагань: Чигирин, Суботів, Холодний Яр… Улітку юні козачата вклонилися пам’яті легендарного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка на його могилі в селі Капулівка Дніпропетровської області, а також були присутніми на Раді отаманів України. Це – їхні незабутні кроки до нерозривного єднання з долею, славою і випробуваннями нашого великого народу.
“Прожите й пережите протягом року запам’ятається на все життя”

Володимир П’ятак, Володимир Божко.

Новосанжарець Володимир Божко і сорокаріччя, і сорок перший день народження зустрічав на війні. Так сталось, що мобілізували напередодні іменин, а з відправкою додому затримали. Його земляк Володимир П’ятак набагато молодший, днями йому виповниться 24. Обидва з почуттям виконаного обов’язку повернулися додому. Після медичної реабілітації повернуться до звичної роботи. Вони – наші співрозмовники.
– Вдома чекали в перших числах серпня, а ви ще й вересня прихопили…
В.Божко: – Не відпускали, мотивуючи тим, що ніким замінити.
В.П’ятак: – А я думаю, що причина не в заміні. Перестраховувалися, аби в дні святкування Незалежності не сталося лиха.
– Як проходила служба?
В.Божко: – Перепідготовка та бойове злагодження спочатку були в Полтаві, потім – у західному регіоні, а як направили на Артемівськ, далі – в район Дебальцевого, поближче до російського кордону, то вже було, як кажуть, гаряче. Справді, спекотна зима, хоч і в бліндажах. Що творилось там, під Дебальцевим!.. По телевізору того не передати, а ми все відчули на собі. Як чекали ми розпорядження про вихід із того Дебальцівського котла. Не передати… Після відпустки продовжував службу неподалік Станиці Луганської.
В.П’ятак: – А у мене спершу навчальний центр “Десна” був, потім відправили під Мелітополь, звідти – на Херсонщину. Були ми там неподалік умовного кордону. Не Іловайськ, не Донецьк і не Дебальцеве, але не зовсім спокійно. Звідти в січні приїхав додому у відпустку, але не добув – відкликали. З 31 січня почався справді бойовий шлях – Артемівськ, Горлівка, Попасне, Зайцеве, Щастя, нарешті село у Володарському районі, де й демобілізації дочекався.
– Про умови, в яких були на передовій, краще й не питати?
В.Божко: – Харчування одноманітне, але не голодували, тільки іноді були перебої з продуктами. До того надокучили ті сухпайки й ота каша, що не дай Боже дружині заманеться перловки тепер приготувати… Не мерзли. Але ж півроку під землею! Волонтери до нас не добиралися, обходились, як могли. У декого був і розпач. Не від того, що умови погані, а що затягнули з виведенням, тобто з відступом.
В.П’ятак: – Умови непрості. Але я скажу інше. Можеш бути всім необхідним забезпечений, а моральної підтримки ніякої. То – ще гірше. Про мене клопоталися не лише рідні, а й колеги, друзі, односельці. Телефонували, підтримували, і всім щира подяка за це.
– А який мікроклімат у солдатському колективі?
В.Божко: – Загалом нормальний. Правда, в душу кожному не заглянеш. Може, були й такі, що мали намір втекти з того пекла. Тільки ж втікати куди? Нас просто вражало те, що бойовими днями вважали тільки ті, коли ми давали вогонь у відповідь. І виплачували за них. А коли тільки по наших позиціях стріляли, то це – односторонній контакт, оплаті не підлягає. Парадокс та й годі.
В.П’ятак: – Певен, що страх був у всіх, просто старалися його не показувати. Не виконаєш наказу командира – підведеш друзів, соромно буде потім їм в очі дивитися. У нашому підрозділі були й дев’ятнадцятирічні, й такі, яким під шістдесят. Але без дідівщини обходилось.
– Командуванням вдоволені?
В.Божко: – Серед командирів були і кадрові, й такі, як ми, – мобілізовані. Ті, що поруч з нами, – нормальні мужики, а з вищого ешелону рідко до нас навідувалися.
В.П’ятак: – Може, я помиляюсь, але здається, що надто вже довгий ланцюг виходить: треба приймати оперативне рішення щодо відкриття зустрічного вогню, а поки триватимуть дискусії, хто знає, чим все може скінчитись.
– Чи вважаєте себе патріотами України і як оцінюєте тих, хто ухиляється від призову?
В.Божко. – Замість “патріоти” краще сказати “захисники”. А про ухильників я просто не хочу говорити.
В.П’ятак: – Тих, хто “косить”, не розумію. Можу зрозуміти хіба тих, хто за станом здоров’я нездатний нести службу. Я воював за Україну, за те, щоб спокійно почувалась моя родина. За всіх, тільки не за найвищу владу. Коли спитали, чи не зараховую військовий рік за два, відповів: рік за два – буде фальш, а взагалі період був важкий і запам’ятається на все життя. І все ж нехай буде рік за рік…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст