Останні ініціативи виконавчої та законодавчої гілок влади щодо децентралізації прийняття різноманітних рішень стосовно місцевої громади, особливо у світлі прийнятого Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» з принципами конституційності та законності, добровільності, економічної ефективності, державної підтримки, прозорості й відвертості, націлюють на державницьку потребу звернутися до кращого з минувшини.

Йдеться про Полтавське товариство сільського господарства, зона дії якого до подій 1917 р. розповсюджувалася не тільки на сучасну Полтавську, а й на п’ять районів Київської, трьох Черкаської та двох Сумської областей. Це – унікальне явище за своєю суттю та генеруючими здобутками не тільки для аграрних потреб 85 відсотків сучасних українських земель до подій 1917 р., а й збереження генетичної ідентифікації нації через створення дієвої інфраструктури на селі у вигляді спеціалізованих освітніх закладів, галузевих дослідницьких інституцій, бібліотек, музеїв і, головне, – кооперативного руху на українських землях.
29 вересня 1865 р. відбулося перше офіційне засідання Полтавського товариства сільського господарства у місцевому будинку Дворянського зібрання.
Згідно з § 1 першого «Статуту» на Полтавське товариство сільського господарства покладалося «… сприяти загальними силами до облаштування господарства в Полтавській губернії на основах раціональних і практичних…» Першим значущим питанням, порушеним 1 жовтня 1866 р., стало з’ясування,           «… яким чином і якими засобами було б можливо покращити теперішній стан ветеринарії у губернії…» Ще дужче у той час члени товариства наполягали на необхідності правильної оцінки землі як «… єдиного засобу рівномірного і справедливого розподілу поземельного податку».
Протягом 55-річного існування Полтавського товариства сільського господарства важливих пропозицій було безліч. Не випадково вже у першому випуску свого друкованого органу – «Сільськогосподарського збірника – Землеробського журналу» за 1867 р. – у п. 7 «Довідкового листка» пропонувалася допомога з «… облаштування своїх маєтків на сучасних, раціональніших основах, зміни системи посіву або розведення різних кормових, фабричних та торгових рослин, поліпшення луків або запровадження удобрення полів…»
…Особливе місце в історії агрономії світу займає розпочата у січні 1891 р. на засіданні Полтавського товариства сільського господарства наукова дискусія між господарюючими практиками – князем В.О. Кудашевим та видатним ученим світового рівня, віце-президентом Полтавського товариства сільського господарства О.О. Ізмаїльським – щодо переваг мілкої оранки над глибокою. Згодом її результатом стала поява ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території, що завдяки «полтавському експерименту» Ф.Т. Моргуна стала основою природоохоронної, адаптивно-ландшафтної та екологічно збалансованої системи землеробства з обов’язковим впровадженням не тільки в Україні, а й у колишньому Радянському Союзі. До сьогодні вона продовжує існувати, насамперед завдяки понад сорокарічній діяльності Героя України та Героя Соціалістичної Праці С.С. Антонця, як основа поняття «синя економіка» або органічне землеробство.
Видатне популяризаційне значення мали друковані органи Полтавського товариства сільського господарства. Починаючи від лютого 1867 р., виходили «Журнали засідань» переважно шість разів у рік накладом 500 примірників за передплатою 2 крб. за випуск. Від серпня 1884 р. – із «Додатком». Потім нетривалий час ще й «Листок для сільських господарів» (від 1884 р.). Але світову заслужену славу товариству приніс щотижневик «Хуторянин» з його 52 номерами у рік і накладом понад 10 тис. примірників. Перший номер побачив світ у травні 1896 р. Ще більшого авторитету часопису надав його додаток у вигляді «Календаря», починаючи від 1909 р. До 1916 р. вийшло вісім номерів. За рік до цього товариство розпочало видавати тричі на місяць спеціалізований журнал «Вісник південноросійського тваринництва». У 1911 р. друком вийшли «Праці Полтавського товариства сільського господарства за 1910 р.».
Завдяки ініціативі членів Полтавського товариства сільського господарства у Полтавській губернії було засновано мережу з п’яти спеціалізованих галузевих освітніх закладів для підготовки фахівців для потреб сільського господарства. Серед них – і відкриття 8 вересня 1895 р. Полтавської школи садівництва та городництва ІІ розряду (нині – Аграрно-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії). Сьогодні у нас є всі підстави шанувати його за славні традиції і спадковість. До речі, те ж саме повною мірою стосується 95-річного ювілею самої Полтавської державної аграрної академії, для створення якої Полтавське товариство сільського господарства разом із місцевою громадою витратило майже 20 років.
Суттєво методично й здебільшого організаційно Полтавське товариство сільського господарства через дорадчий орган при губземстві «долучилося», починаючи від 1909 р., до створення спеціальної мережі із трьох дослідних полів Полтавського губземства.
Зі славетного всесвітньо відомого «українського Ротамстеду» Полтавського дослідного поля вийшов не менш знаний у світі Всесоюзний НДІ свинарства, завдяки якому ствердилося прибуткове свинарство як рентабельна галузь економіки. Всі підручники світу з агрономії згадують про 131-річний беззмінний посів озимого жита на теперішній Полтавській дослідній станції ім. М.І. Вавилова Інституту свинарства і агропромислового виробництва НААН. Переконаний, що за це через рішення уряду є всі підстави надати йому статус «національного надбання».
Існували ще не менш вагомі, а головне – піонерські починання членів Полтавського товариства сільського господарства. Серед них виділяю ствердження у світовій галузевій науковій думці польового методу (експерименту) як обов’язкової умови прийняття практичних рішень щодо доцільності впровадження, яке здобуло світове визнання.
На власне переконання, яскравим позитивним наслідком добрих справ Полтавського товариства сільського господарства стало те, що на момент його створення середня врожайність зернових у регіоні складала 6,1 ц/га, а станом на 1914 р. досягла 14,7 ц/га. Це дозволило Російській імперії не тільки перевести вітчизняне сільське господарство з «домоводства» у поняття «сільськогосподарська промисловість», а й увійти до першої п’ятірки експортерів не тільки виробленої, а й переробленої сільськогосподарської продукції, а значить, збільшити відрахування до держскарбниці, що, у свою чергу, впливало на рівень бюджетної підтримки всіх складових життя сільської громади. Якість виробленої сільськогосподарської продукції, і найбільше – зернової, у господарствах членів Полтавського товариства сільського господарства принесла йому заслужену славу у межах малої та великої Батьківщини.
Наостанок слід зауважити, що у багатотисячному колективі Національної академії аграрних наук України добре знають і шанують внесок Полтавщини і окремих її особистостей та творчих об’єднань в еволюцію наукової думки щодо ведення вітчизняного сільського господарства. Підтвердженням цьому є підготовлена єдиним у світі Інститутом історії аграрної науки, освіти та техніки при Національній науковій сільськогосподарській бібліотеці НААН спеціальна тритомна збірка документів у п’яти книгах: «Полтавське товариство сільського господарства (журнали засідань)», яку ми плануємо презентувати.
Сподіваюсь, що на реалізацію останніх ініціатив Президента України щодо декомунізації радянської символіки, а також через розуміння висловів видатного українця В. Липинського: «Українець – не той, чиє прізвище закінчується на -енко чи -ик, а той, хто незалежно від етнічного походження живе в Україні, дбає про неї і примножує її багатства» та «Ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі не схочемо нею бути», окремі вулиці й площі Полтави та Полтавської, Київської, Черкаської, Сумської областей отримають імена видатних діячів Полтавського товариства сільського господарства.
Примітка. Матеріали, приурочені до 150-річчя Полтавського товариства сільського господарства, вміщено також на 5-й стор. сьогоднішнього номера “Зорі Полтавщини”.

Віктор ВЕРГУНОВ
Член-кореспондент НААН, директор
Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН – керівник Інституту історії аграрної науки, освіти та техніки