Партизанський квиток № 885, який дбайливо зберігає полтавець Семен Миколайович Рябошапко в домашньому архіві разом з іншими військовими й ветеранськими документами, виданий йому в 1983 році комісією у справах колишніх партизанів України. Документ засвідчує, що в період Великої Вітчизняної війни Семен Рябошапко був учасником партизанського руху і підпільних організацій.
У характеристиці, виданій Семену Миколайовичу в далекі 1940-ві, йдеться, що під час тимчасової німецької окупації він проживав у рідному селищі Новоархангельськ Кіровоградської області. З липня 1942 року брав активну участь у боротьбі з загарбниками. Виконуючи завдання партизанського загону, обривав ворожі лінії зв’язку, зберігав у себе вдома радіоприймач. Був членом партизанського загону імені Чапаєва. Командиром загону представлений до нагороди.
– Все так і було, – згадує дев’яностолітній Семен Миколайович Рябошапко.
У 1941-му він закінчив 9 класів. Ріс у багатодітній сім’ї: у батьків, Миколи Яковича та Марії Євдокимівни, було п’ятеро синів, Семен – наймолодший. Три брати пішли на фронт, одного не взяли за станом здоров’я. У серпні 1941-го фашисти вже були у їхньому рідному селищі Новоархангельськ. Семен шукав зв’язків із підпільниками для боротьби з ворогом, адже знав, що в райцентрі такі є.
– Німці всіх примушували ходити на роботу. Мені було 16 років, працював молотобійцем у кузні, був загартований для важкої праці. Там можна було потихеньку відійти у справах. Коваль Матвій Арделян взявся навчати мене ремеслу, він же долучив до підпільної роботи. Бувало, я на цілу добу йшов, тоді він мене прикривав.
Хлопець виконував завдання місцевих підпільників. Батько знав про це і підтримував, хоча справа була дуже небезпечна, якби попався – одразу розстріл. Семен забирав зі схованок листи з розвідданими, слухав по приймачу повідомлення з фронту, записував і передавав підпільникам.
– Хотів піти у ліс до партизанів, та забороняли керівники підпілля, бо потрібен був їм на місці, й батьків у разі моєї втечі могли розстріляти. В селищі були німці та поліцаї. У 1942 році почали зганяти молодь на примусову роботу до Німеччини. І мені випала доля їхати. Відвезли нас до сусіднього району, загнали в приміщення школи й нікуди не випускали. Покидали на підлогу соломи, як худобі. Шум, ґвалт, хто плаче, хто лається, хто випиває з горя те, що з дому прихопив. Вікна були забиті дошками. Я в шпарину подивився і, коли вартовий зайшов за ріг будівлі, вибив дошку ногою й вискочив. За мною – ще четверо хлопців. Потім ще раз у вікно залазили за речами. Ризикували, але минулося. Побігли до мосту, нарвалися на варту. В нас стріляли, та, на щастя, не зачепило – втекли. І розділилися. Я ще з двома товаришами добрався до сусіднього села, до брата Григорія, того, якого на фронт не взяли через хворобу. Там і зв’язалися з партизанами.
Семен Рябошапко, Петро Курта, Павло Томак потрапили до партизанського загону імені Василя Чапаєва, командиром якого був учасник радянсько-фінської війни Юхим Фрединський. У тилу ворога народні месники займалися підривною, розвідницькою роботою, карали зрадників. В одному з розвідницьких походів загинули його товариші, з сумом говорить ветеран.
– У позаминулому році я був на батьківщині, в Новоархангельську, поклав квіти до пам’ятника місцевим партизанам, який височить у центрі селища. Усіх загиблих земляки перепоховали в спільну могилу і поставили монумент. Вони пам’ятають і шанують партизанів, – згадує фронтовик. – Після звільнення Новоархангельського району від ворога у березні 1944-го загін з’єднався з Червоною Армією. Частину бійців зарахували в діючі частини, які гнали фашистів далі з нашої землі. А мене, 19-річного, залишили відновлювати роботу колгоспів, обрали заступником голови селищної ради. Головними завданнями були відбудова зруйнованого господарства, посівна, забезпечення населення і фронту продуктами. Коли відсіялись, попросив воєнкома направити мене навчатися у військове училище. А мені сказали: набору немає, йди в армію за призовом. І пішов.
Семен потрапив на Другий Український фронт, воював у складі 81-ї Гвардійської Красноградської Червонопрапорної ордена Суворова стрілецької дивізії, був командиром мінометного розрахунку. Бойовий шлях почав у Одеській області, потім були Яссько-Кишинівська операція, Бессарабія, Румунія, форсування Дунаю, визволення Будапешта. Війну закінчив у Празі старшим сержантом. Згодом навчався у Київському училищі зв’язку, служив у Києві, Німеччині, закінчив Академію зв’язку в Ленінграді. Викладав у військовому училищі в Ульяновську…
Із 1966 року Семен Миколайович Рябошапко мешкає в Полтаві, був викладачем на вищих офіцерських курсах, а коли відкрили училище зв’язку, очолив кафедру радіозв’язку. Має відзнаку “Почесний радист СРСР”, нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня, “За мужність”, численними медалями. Інвалід війни 1-ї групи, має звання полковника у відставці.
– Довелося мені повоювати і в партизанському загоні, і в тилу ворога, і на фронті, – підсумовує ветеран. – Ми були патріотами Батьківщини і робили все, щоб вигнати загарбників з нашої землі. Не мали такого розмаху, як у Ковпака, але намагалися будь-що допомогти своїм. Вірив у себе і в те, що мене не уб’ють, а наш народ переможе. Ми, можна сказати, везучі на війнах. Мій дід Яків – учасник російсько-турецької війни, кавалер найвищої солдатської нагороди – Георгіївського хреста. Батько воював у Першу світову, на знаменитому Брусиловському прориві. Три брати – Юхим, Михайло, Федір – були на фронтах Другої світової і всі повернулися…

Ганна ЯЛОВЕГІНА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”