– Я  вдома, можна сказати, підпільно, – почав розповідь демобілізований із села Забрідок Новосанжарського району Віталій Олійник. – П’ять днів чекали в Башкирівці, доки оформлять усі документи. Але відпустили по домах, бо… нічим годувати. Пообіцяли документи вислати поштою.
– По Україні поїздив за час служби…
– Особливо в перші півроку. В Полтаві навчали на зв’язківця, але випало служити артилеристом. Потім перевели на Хмельниччину, де я був зарахований до саперного підрозділу, там місяць сиділи без діла, якщо не брати до уваги, що заступали в наряди. Ще місяць на Львівщині, потім більше тижня в Новоград-Волинському Житомирської області, звідки перевели в Запорізьку область. 22 січня повантажили бойову техніку на платформи, доїхали до Чаплиного, а звідти своїм ходом – на Донеччину.
– А там уже почалося…
– Перший бій у районі Пісок найдужче запам’ятався. Стріляли по опорних пунктах, багато ворожої піхоти поклали. Чимало втрат зазнав тоді противник. Оперативно і чітко діяли наші розвідники, коригувальники. Наша база – на фермі, за кілька кілометрів від Солевара, а вночі виїздили на позиції. На п’ять днів перекинули в район Дебальцевого, саме тоді, коли там були справжні непереливки.
– Моторошно було?
– Тільки дурень не має почуття страху. Як же можна не боятися, коли поруч з тобою снаряди лягають? Страшно, а потім смішно: даремно боявся, уцілів же.
– Яким було забезпечення?
– Форму, бушлат, броник видали, а все інше волонтери доставляли. Без них несолодко довелося б. Мені, наприклад, наша волонтерка Юля Солодка і спальник, і теплі речі привезла. Якийсь парадокс: нацгвардійцям усе, а нам – що крізь пальці протече.
– Не голодували хоч?
– Як були на базі, готували кухарі, коли ж на вогневій – самі куховарили.
– Про командирів гарні спомини залишаться?
–Так. Може, тому, що й вони, як і ми, призвані за частковою мобілізацією. Бувало, що не одноосібно, а колективно приймали рішення. А високе армійське керівництво нас не балувало частим відвідуванням. Приїздив одного разу якийсь високий чин, побув кілька годин і все.
– Чужі гроші не годиться рахувати. Та все ж – порядок із платнею?
– Не сказав би. Бойові дні не те що переполовинили, здебільшого їх не фіксували, а за кожний обіцяли по тисячі гривень виплачувати. Гарантували й виплату за підбиту техніку. Нічого цього не бачили, як і відпускних та оздоровчих.
– На додачу ще й затримали на три тижні. Чекали поповнення?
– Воно прибуло. Просто була підстраховка, адже 24 серпня чекали прориву бойовиків.
– На твою думку, чому так багато “ухиляльників”?
– У кожного свій рівень совісті. Але через тих “сачків” вчасно не відпускають військових – призвали на рік, а тепер затримують.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст