Із квітами, синьо-жовтими кульками, неймовірним хвилюванням у серцях і з тривожним, але приємним очікуванням, зібралися біля адмінбудівлі, що на вулиці Жовтневій, 45, у Полтаві, мешканці різних куточків Полтавщини й обласного центру. Прийшли, щоб зустріти рідних захисників – бійців 8-ї окремої автосанітарної роти. Вони рік і місяць рятували життя на передовій своїм побратимам, пройшли пекло Іловайського котла і Донецького аеропорту, неодноразово бували в інших гарячих, найгарячіших, точках війни. І повернулися живими. Без втрат.
– Сина чекаю – Сашу Туніка. Він прослужив рік і місяць. Із гарним настроєм зустрічаємо його з донькою Елею й нашою головою сільради Валентиною Городянко, – говорить Тетяна Тищенко з Пришиба Кременчуцького району. – Дуже скучили, хвилювалися, але, дякувати Богу, все добре.
Ближче до місця, куди під’їде автобус із військовими, підходить родина з Новосанжарщини.
– Зятя зустрічаю, Олександра Шурманова. Чекали його додому більше року, – каже тесть Володимир Канівець.
– Які відчуття?
– А ви краще в дружини його запитайте.
– Звісно, радість, щастя. Дочекалися, – ділиться переживаннями Аліса Шурманова. За маму ховається чотирирічна донечка, вона теж прийшла зустріти тата. – Коли зідзвонювалися, розповідав дуже мало. Розпитував про дім, про себе майже нічого не казав. У відрядження за час служби Саша приїздив двічі на 10 днів. Донечка більше за всіх чекала на нього. Для них розлука була дуже болісною. Коли Саша мав вільну хвилинку, завжди телефонував. Він непокоївся, що не зміг повести донечку в дитсадок…
36 демобілізованих втомлених чоловіків виходять з автобуса. Але враз спокій і зосередженість поступаються місцем посмішці. Через кілька хвилин бійці шикуються й підходять до сцени. Позаду гуртуються дружини, діти, матері, батьки, товариші – надійний тил, який у цей день, як і упродовж всього життя, а особливо останнього надважкого року, підтримував, молився і хвилювався за звитяжців.
– Дякувати Богу, приїхали, – каже Олександр Тунік і жартує: – Автобусом безкоштовно довезли – кошти заощадив. П’ять з половиною місяців не бачився з рідними. На Сході нелегко. І не лише на передовій. Бюрократизм – найгірше. Ми заледве вибили собі статус учасника бойових дій, тилові пацюки заважали в усьому.
– Відчуваю радість. Додому повернулися. Відслужив рік і два місяці. Їдучи додому, бажали хлопцям, щоб вони повернулися, як ми, живими до своїх родин і дітей. На війні як на війні: один день тихо, інший – нагнітання, щодня по-різному, – говорить кременчужанин, боєць 8-ї окремої автосанітарної роти Антон Ляхов. Тримає на руках сина Марка, а поруч сяє щасливою посмішкою дружина Наталія. – Потрібно спочатку додому повернутися, а там буде видно, що далі.
“Ми дякуємо за ваш військовий подвиг. Він ніколи не буде забутий. Сьогодні щасливий день у житті полтавської громади”, – звертається до чоловіків ведуча заходу. Проте радість ця із присмаком суму – в унісон ударам метронома відгукувалося щемом серце, коли під час хвилини мовчання присутні згадували тих, хто не повернувся з цієї війни.
“Вітаємо на полтавській землі. Дякувати Богу, що ви повернулися живими й неушкодженими. У бою воїн сподівається на Господа, а коли отримує поранення – і на лікаря. Ви не тільки захищали державу, ви рятували життя побратимам. Виконали свою місію й повернулися додому. Зробимо все можливе, щоб ви увійшли в мирне цивільне життя – це основне завдання влади. Гордимося вами”, – зазначив заступник голови облдержадміністрації Олег Пругло.
Із вітальним словом звернувся до побратимів голова обласної ради Петро Ворона: “Мужики, з поверненням на рідну землю. Ми з вами зустрічалися 24 серпня, настрій був трішки інший, нині, думаю, кращий. Справедливість є, і за неї варто боротися. Спасибі за Іловайськ, сектор М, за інші сектори. Спасибі, що витягли побратимів із пекла. Спасибі за тих, кого ви врятували від полону. Спасибі за тих, кого привезли, аби достойно поховати, не лишивши на фронті. У вас була дуже тяжка робота. Ви пережили чимало. Зичу вам якнайшвидше увійти в нормальне життя. Родини в цьому допоможуть. Ми боролися, щоб країна була справедливою, заможною. Тут теж є свій фронт, і його треба тримати. Від імені обласної ради й полтавської територіальної громади низько схиляю голову перед вашим подвигом”.
Привітав із поверненням бійців і заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів, керуючий справами виконавчого комітету Полтавської міської ради Юрій Левченко. Пісні захисникам подарували учениця Полтавської ЗОШ І–ІІІ ступенів №38 Софія Дмитренко, лауреат і переможець міжнародних фестивалів і конкурсів, методист обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи Людмила Супрунова.
За високу громадянську свідомість, мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагрудним знаком Полтавської обласної ради “За вірність народу України”
ІІ ступеня нагородили санітара автомобільного відділення 8-ї окремої автосанітарної роти Олександра Оловаренка, Почесної грамоти обласної ради удостоєно водія-санітара автомобільного відділення Олександра Власенка.
***
Після урочистостей підходимо поспілкуватися з “Козаком” – Олександром Тараном. Він із сивою чуприною й вусами, на вигляд – суворий, але в розмові добрий і привітний.
– Боже, рідна земля. Ви не уявляєте, як тут добре. Там теж рідна, але трішки не така. І в нас дівчата гарніші, – каже “Козак”. – Радість на серці. Шкода, що ми не всі приїхали, – ще не прийшла заміна. Прибули водії, не відпускають санітарів та обслуговуючий персонал. Немає ким замінити.
Дуже добре, що в нашій роті немає втрат, хоча хлопці в таких місцях були… Їдучи, бажали побратимам, щоб бігом додому поверталися, до родин. Мене зустрічають батьки, син і дружина Тетяна Миколаївна. Вона й дружина мого товариша по службі допомогли нашому підрозділу в отриманні статусу. Телефонували на центральні телеканали. Приїхали журналісти. І тільки тоді справа зрушилася. Виявилося, що ми – учасники бойових дій, що справді були на фронті, а не так, як мені говорив один чоловік: “Десь ви прокаталися декілька днів, а де й що, ніхто не знає. Невідома рота невідомого командира. Невідомі люди”. Тож зранку – через рік, місяць і п’ять днів служби – я отримав статус учасника бойових дій. Велике спасибі хочу сказати СП “Полтавська газонафтова компанія”, колектив якого мені дуже допоміг. Вони мене одягли, взули, навіть машину дали відремонтовану.
– Це – щастя. Усе закінчилося. Ми залишили позиції з мінімальними обстрілами, бойовими діями, ситуація порівняно спокійна, – говорить Олександр Оловаренко (про нього та його побратима Антона Ляхова “Зоря Полтавщини” писала у номері за 10 квітня 2015 року), тримаючи за руку доньку Машу. Поряд із ним стоїть дружина Тетяна. – Побачили рідних, дітей, дружин, мам. Стільки людей прийшло. Ми були вражені такою добродушною, щирою, рідною зустріччю. Не вистачило часу, щоб подякувати людям, які нас не знають, але прийшли зустріти й привітати з поверненням додому. Серце калатає від щастя. І, якщо ми не змогли комусь приділити вдосталь часу, це не означає, що не оцінили їхнього вчинку. Величезне спасибі людям. Обов’язково про це напишіть!..

Анна Васецька,
Анна Чапала (фото).