Визначити, де проходить ІІ Український ковальський фестиваль ножових майстрів, було легко – варто лише йти на звук. Зранку в парковій зоні на березі річки Хорол у Миргороді уже пашіли жаром горни, дзвеніли об залізо молоти – учасники дійства взялися до роботи. Мали завдання викувати другий сонячний годинник для міста. Перший у 2013-му встановили на центральній площі Миргорода.
– Ініціатори першого фестивалю, який пройшов два роки тому, – мій чоловік Петро Федоряка і керівник громадської організації “Місто Майстрів” Дмитро Гарячкін. Вони хотіли продемонструвати призабуті ремесла – ковальство, роботу зі шкірою, дамаском, прагнули показати молоді, що є заняття для справжніх чоловіків, які дозволять родину прогодувати й задоволення отримати. Мій чоловік рік тому загинув на війні на Сході України, тому в 2014-му фестиваль не відбувся. Проте Петро говорив: “Ми воюємо не для того, щоб усі тільки плакали, а маємо робити справи, які задумали, при цьому якнайкраще”. Тож ми вирішили провести другий фестиваль. Запросили місцевих майстрів – миргородських, лубенських, полтавських. До них долучилися наші друзі зі Школи традиційного ковальства Богдана Попова при Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пироговому, – розповідає адміністратор фестивалю Валентина Федоряка. – Петро мріяв, аби Миргород став містом сонячних годинників, тому ковалі вирішили виготовити ще один такий виріб.

Валентина Федоряка.

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять полеглих за Батьківщину захисників – Небесних ковалів – Петра Федоряки, Андрія Козюбчика, Андрія Дрьоміна, Дмитра Назаренка, Григорія Матяша, Сергія Рибченка та інших звитяжців, які поклали життя, захищаючи рідну землю від кремлівсько-терористичних орд. “Пам’ятаймо кожного воїна, який загинув за Україну, кожного коваля, який кував свободу для нас, кожного бійця, який нині лежить в окопах, щоб ми могли проводити фестивалі, будьмо вдячними всім їм разом і кожному окремо”, – звернулася до присутніх Валентина Федоряка.
Відвідувачі фестивалю мали змогу не лише спостерігати за роботою майстрів, а й спробувати ковальського хліба – виготовити клинок, а потім зробити ніж, вигнути скоби, які передадуть бійцям в АТО. Малеча теж дзвеніла молотами у дитячій кузні. Охочі могли перевірити власну влучність, стріляючи з лука чи метаючи ножі. Чимало глядачів зібралися подивитися на шабельний турнір.
– Хлопці борються за звання першого воїна. Використовують макети історичної зброї, які не мають загострень і застосовуються як спортінвентар, елемент реконструкції, проте витримують навантаження як справжні шаблі. Ми приїхали з Києва. Представляємо воїнів ХVІІ століття, серед яких були козаки, яничари, гайдуки, сердюки. Тут розбили невеличкий табір – он намети стоять, – показує керівник військово-історичного клубу “Росичі” міста Київ із давньослов’янським псевдонімом Росланд. – Історичний клуб – моє хобі. Я – коваль. Завдяки Петру Федоряці, його настановам і підтримці став займатися цією справою. На жаль, його з нами немає, але “Кузня Петра” – місце, куди я завжди намагатимуся приїхати… Нині багато людей замикаються в офісах, гають вільний час за моніторами комп’ютерів, а такі свята сприяють живому спілкуванню, пізнавальному відпочинку.
На фестивалі і два весілля скували. “Мій чоловік вивчав історію цього обряду і знав, що, окрім священика, тільки капітан корабля і коваль могли засвідчити шлюб молодих, якщо вони не мали іншої можливості. Кажуть, якщо коваль закує весілля, то назавжди. “Що з’єднав Сварог, навік не роз’єднається”, – говорили в давнину. Тому ми відродили цей звичай”, – зазначила Валентина Федоряка.
Проводили обряд ковалі “Кузні Петра” Станіслав Красюк і Роман Марюта. “Вважалося: якщо коваль закував шлюб вогнем, водою і повітрям, то це на щастя й на довгі роки. І ніхто не міг роз’єднати їхній союз, тільки коваль. Крім того, він виготовляв гак, який забивали у сволок, й на нього вішали колиску, а на щастя виковував і дарував підкову. На залізному колі викарбовували напис за бажанням молодят. Ми гравіруватимемо їхні імена. Потім цей символ зберігаємо в кузні на видному місці як свідоцтво. За повір’ям, чим більше людей його побачить, тим довше пара житиме разом. У нас у кузні в Трудолюбі уже п’ять-сім свідоцтв висить, ще ті, які заковував Петро, нині його справу продовжимо”, – розповів Станіслав Красюк.
Скували свої долі дві пари з Миргорода – Вікторія і Сергій Кір’яни та Людмила і Володимир Хорольські. Міцність заліза й жар ковальського вогню Сварожича, мудрість і чесність ковалів стали гарантами непорушності шлюбів. “Тож скуй нам, Свароже, весілля, міцно-приміцно, вічно-навічно, щоб сонце не розсушило, щоб дощем не розмочило, щоб вітром не розкидало, щоб люди не розговорили”, – примовляли раніше.
Відвідувачі відпочивали, а майстри продовжували виготовляти деталі до годинника. Збираючись кувати величезний шматок заліза, коваль Олег Лещук із Києва цитує “Каменярів” Івана Франка: “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!..” Каже, робота, описана поетом у вірші, за зусиллями й напруженням думок і м’язів схожа із тією, яку виконують наразі ковалі. Йому допомагають колеги зі Школи традиційного ковальства Богдана Попова при Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пироговому, зокрема і козак Валерій Заболотников, друг Петра Федоряки. Із 2001 року чоловік займається ковальством, а за фахом – лікар-терапевт. Про початок роботи з вогнем і металом згадує: “Мені шаблю потрібно було викувати. Я прийшов, якраз у Пироговому школа відкривалася, й кажу майстру: “Мені б шаблю”. А він відповідає: “Приходь і викуєш”. Ось так я на кузні лишився. Собі ще шаблю не виготовив”.
– А як же козак без неї?
– Я нині більше з автоматом і пістолетом козакую – служу в зоні АТО, – відказує Валерій Заболотников.
Він – доброволець, начмед 11-го окремого батальйону. Про козацьку справу розповідає:
– У 2002-му отримав посвяту на Хортиці. Ото саме тоді ж голову й оббрили, залишили чуприну. Вуса носити мені відразу не дозволили, я ходив із бородою. Доки морський похід не пройдеш, доти бороду не збриєш – такий звичай. От і гайнув до друзів у тоді ще не анексований Крим, там випробування й пройшов. Дозвіл поголити бороду отримав, а вуса вирішив залишити.
***
Віддзвенів ковальський фестиваль молотами, відгорів вогнем у горнах, відлунав українською піснею… Лишив по собі пам’ять і океан емоцій у душі кожного з відвідувачів. А щоб згадка про нього жила не лише в спогадах та на світлинах, подарував миргородцям новий сонячний годинник, поступово наближаючи втілення мрії Петра Федоряки. Нехай він разом з іншими Небесними ковалями посміхнеться людям сонцем із неба, аби кожен, проходячи повз сонячного годинника, міг визначити час і встигнути додому, до сім’ї, близьких і рідних, на українську землю, на якій невдовзі запанує мир…

Анна ВАСЕЦЬКА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”